Олекса Стефанович

«Всі враз!» — Як розрив гранати,
Як гострий короткий стріл
Мов меч, що руба навпіл,
Десь тяжко брязнув об ґрати.

Всі враз, всі сорок соколіх,
Всі сорок мільйонов серць

Забула ринь лінивая Горинь,—
От-от зовсім затримаються води…
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь…

Тече і ні розтопленая синь
На стріхи хат, на

Возстала і лик закрила
Десниця, набрякла гнівом…
Вітри розгорнули крила
І крикнули чорним Дивом.

Вирує, сурмить повітря,
Насовують хмари — обри…
Цинобри на спад — не

Вогонь не гуде. Дим не валить.
Страху нема за стріху.
Не вийшли кричать, бігать, гасить.
Дзвонів не чути. Тихо.

І тільки згори синя вода
Ллє на вогонь без краю.
Та

Серед лісів — збіговисько хаток…
Від хащавин, що встали, безбережні,
Вони втекли у вишні та черешні,
З ляку в тісний стулилися гурток.

Зо всіх сторін — темнозелений

Паслися в лузі коні й лошата.
Пасли їх любі-милі дівчата.
Дівчата в росах — ясні, рожеві…
Так смачно в росах паслось коневі,
Так соковито кожен хробустав, —
Трава, мов ліс той,

В очах, мов сонце сходить світле —
От-от запалить вії,
На грудях вітонька розквітла
Бузкова ліловіє.

Де декольте — співає виріз,
Де сніжність стидно-гола…
Скажи, з душі

В дверях у сні з’явивсь,
Тихо став на порозі
(Так Дараґан колись
В час упокою в Бозі)…

Знаю, звідкіль ідеш,
Вдержать мушу, затримать,—
Кинувся … Де ж ти, де

— «Ти Богом посланий, Богдане,
Розбить кайдани лихоліть.
Ніколи край не перестане
За тебе Господа молить…»
— «Ти — Визволитель України
Із довголітньої біди!
З тобою всюди ми

(Сонет)

Від неї кров — сторіками сторік,—
Земля наскрізь гарячкою просякла.
Вона встає, багряна, хмаросягла,
Уся — німий в пустиню синю крик.

«Немов живий,

Бабине літо літає на вітрі.
Бабине літо…
Що це пахуче таке у повітрі
Розлито?..
Листя — мов злотом обвіяні віття,
Листя, мов злото…
Хмарка там ясна, чи птахи то

Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба.

Дням голова відтята,
Захід – кривава повідь.
Щоб море вогню залляти,
Вилили

Доби славної та великої
Піднесемо ми корогви!
Буде хвала йому, тому рикові,
Тому львиному — “йду на ви!”

Слава князеві недосягнена:
Він як пард ходив, був як тур.
Слава

Вони встають живими у словах:
“Смієшся ти, а я ридаю, друже”.
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках!

З того плачу котився небом жах,
Того

У силі своїй — всепотужний.
Краса його — криці краса.
В десниці спис харалужний
І смерть на вістрі спися.

Вже давнім затяте змагання,
Та досі комонь пам’ята
Храпке гадюче

Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.

Їм шати залляла кров,
На шмати — їх корогов,
Та кожен, кожен із

Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А

Сокіл літа високо,
Сонцю і бурі-січі
Остре соколе око
Дивиться просто в вічі.

Кігті — кігтити хмару,
Дзьоб — щоб її клювати,
Крил замашних удари —
Рвати її на

Зростає грім Дніпрових струн,
Замурували хмари обрій…
Як ніч, нахмурився Перун, —
Його обурив сон недобрий,

Таке ввижалося йому:
Чужий, нахабний хтось приходив
І

О Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом вставши голубим,
Далеко в простори засяяв
Золотоглавієм своїм,
О Найсвятішая, Єдина,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого