Олекса Стефанович

В мороці неладу, в пітьмі підлот —
Ваші пісні молодечі,
Льот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі!

Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому

Бог та Білий і Чорний.
Серед столу — вага.
Білий — світлеє горне,
Чорний — темне верга.

Твого духу вага то,—
Перед Богом стоїш.
Добрих чинів — багато,
Але злочинів —

Чого ця мить така окрема?
Ой, згадко така люба, мила!
Поцілував кресалом кремінь,
Аж іскри полетіли.

І рідним чимсь, старим, чумачим,
Запахла гостро ватра,
Виходить

Ким це намальовано
На вікнах срібний сад?
Ким це заціловано
Лиця у дівчат?

Хто це улаштовує
З криштальної гори
Сковзання санковеє,
Баль для дітвори?

Л.А.

Коли гай на обрію квітне,
То здається очам,
Що розкішне царство блакитне
Розгортається там.
А наближ його володіння —
Десь подінеться синь…
Далечінь

Підійнявся злотно-зелено,
А за тло — густа синьота.
Хай яка впаде вагота,
Її скине смагле рамено.

Йшов Батий на нього не двічі,
Та зникав туманом примар,—
Він стоїть, мов

М. К.

Мете і мете.
Кругом така пустка:
Минулась капустка,
Нічого ніде.

Мороз – без послабки:
Вже мало не плачуть…
Все бігають, скачуть,
Постукують в

Заблудилось ягнятко в степах,
Не гляділось, дурненьке, отари.
Біга, мекає,— взяв його страх,
Боляче своїм києм ударив.

Загубилось у буйній траві,
Кличе маму, викликує,

У силі своїй — всепотужний.
Краса його — криці краса.
В десниці спис харалужний
І смерть на вістрі спися.

Вже давнім затяте змагання,
Та досі комонь пам’ята
Храпке гадюче

Сокіл літа високо,
Сонцю і бурі-січі
Остре соколе око
Дивиться просто в вічі.

Кігті — кігтити хмару,
Дзьоб — щоб її клювати,
Крил замашних удари —
Рвати її на

Дивний образе таємний,
Що негадано-неждано
Із далека — із незнана
У кімнату цю принісся
І спинився на стіні,
Я прохаю нелукаво —
Од лукавого, од злого,
Од недоброго

Десь високо блакиттю заливається,
Десь високо блакиттю захлинається —
Кру-кру-кру, кру-кру-кру…
Не кажи: «журавлі вибираються»,
А скажи: «це веселики з нами прощаються,
На

«Всі враз!» — Як розрив гранати,
Як гострий короткий стріл
Мов меч, що руба навпіл,
Десь тяжко брязнув об ґрати.

Всі враз, всі сорок соколіх,
Всі сорок мільйонов серць

Забула ринь лінивая Горинь,—
От-от зовсім затримаються води…
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь…

Тече і ні розтопленая синь
На стріхи хат, на

Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А

Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.

Їм шати залляла кров,
На шмати — їх корогов,
Та кожен, кожен із

В очах, мов сонце сходить світле —
От-от запалить вії,
На грудях вітонька розквітла
Бузкова ліловіє.

Де декольте — співає виріз,
Де сніжність стидно-гола…
Скажи, з душі

В дверях у сні з’явивсь,
Тихо став на порозі
(Так Дараґан колись
В час упокою в Бозі)…

Знаю, звідкіль ідеш,
Вдержать мушу, затримать,—
Кинувся … Де ж ти, де

— «Ти Богом посланий, Богдане,
Розбить кайдани лихоліть.
Ніколи край не перестане
За тебе Господа молить…»
— «Ти — Визволитель України
Із довголітньої біди!
З тобою всюди ми

(Сонет)

Від неї кров — сторіками сторік,—
Земля наскрізь гарячкою просякла.
Вона встає, багряна, хмаросягла,
Уся — німий в пустиню синю крик.

«Немов живий,