Оксана Сенатович

Як добре, коли все добре.
І яблук вродило повно,
і ось уже скільки років
я ходжу до тебе
на сповіді…

Входжу повільно в осінь,
обвита бабиним літом
і оповита

Розібрали ми лопати,
почали грядки копати.
Наш Іванко, хоч малий,
до роботи беручкий:
так завзято працював,
що й стежки перекопав.
Стежечки ми протоптали
і грудки

Плачуть двійки-тонкослізки: —
Треба лагодить валізки,
виїжджати світ за очі,
бо Іванко нас не хоче,
бо Іванко — жовтеня
від сьогоднішнього дня!
Одиниці, скільки

Тиждень книжки! — зазвучало
Серед міста, як сигнал.
За годину місто стало
Як один читальний зал.
Всі читають урочисто —
І безвусі, й вусачі.
Скільки мешканців у

Як вибродить вино
і визріє бажання мати дах,
я, не розчулившись, прийму
твої запросини весільні.
Бурульки тоншають і дзвонами падуть…
Прийду, прийду,
розбрунена, як

Для школярок шовку треба
шириною на півнеба.
Та їм шкода на обнови
тяти небо волошкове.
Хлопці з ранку до зорі
м’яч ганяли б у дворі,
кушпелою-пилюгою
вкрили б сонце над

Ми — два світи.
Ми — два краї.
Пливемо вдвох.
Ти за кермом, господаре любові.
Пливемо звідкіля? Куди?
А я мовчу, бо я сліпа
в незвіданих просторах.
Керуєш сам, як знаєш,

Сів Іванко, пише: САД…
Помилився — вийшло: ПАД.
Перекреслювать негоже —
«П» образитися може. —
Хай вже пад той
буде падом, почекає трохи сад.
Допишу я СНІГ — і

Жила собі дуже відважна бабуся,
настільки відважна, що у садок
прокралась з онуком
і разом з онуком
наїлась зелених грушок.
Ох!
— Що з вами? —
турбуються тато і мама,

Гра

— Як прийдуть до мене гості —
зайченята куцохвості,
то скажіть мені, малята,
чим їх маю пригощати?

— Напечи пиріжків,
накриши бурячків,
моркви

Повернувся тато пізно,
бо заходив до Шпака.
— До шпака заходив, тату? —
перепитує дочка.
— Так, заходив, — каже тато.
Дивувалася дочка,
як це тато помістився
у будиночку

Лютий в гості на гостину
кличе всю свою родину.
Та родина — не мала,
суне й суне без числа:
морозища, морозенки —
і великі, і маленькі;
завірюхи клаповухі,
і

В. Л.

Як дощі відшаленіють
і відпахнуть липи квітом,
я всміхнуся недоречно
і, як завжди, недоречно
втрачу розум. І розквітну.

Липам смішно. Їм не спішно
ні

— Незвичайний нині день,-
каже гордий березень.
Місто — мов аеродром,
поспішає і клекоче,
ще до ночі місто хоче
вилетіти літаком…
У живім, поспішнім вирі
всі мужчини —

Цілуються двоє на людях в трамваї,
і поки трамвай завертає на Руську,
двоє цілуються, двоє цілуються,
повз Ринкову площу їдемо далі.

Не б’ються, не сваряться — двоє

Сів читати у дворі.
Гарні букви в букварі!
Ця хвостата, та вухата,—
чи то птиці, чи звірята?

Раптом вітер-мандрівник
на буквар дмухнув і зник.
Вітер букви здув як

Баба й дідо, мама й тато,
одягнувшись, як на свято,
всі по черзі в школу ходять,
букваря за руку водять!
Так проходять дні за днями:
сьомий ранок — черга мами!…
Хтось

Поїзд осені гуде,
Серпень поїзда веде,
через гори, через доли
букварі везе до школи.
І на станції на кожній,
на зупинці придорожній —
скрізь вітають залюбки
букварів

Де ж це серпень серпа загубив?
І нема чим пшениченьки жати.
Серпень голову похилив:
де ж то має серпа шукати?

Робітник
сумувати не звик,
усміхнувсь загадково й

Торочив базіка всім:
— Я збудую диво-дім!
Торохтій допомагав —
Язиком дошки «тесав».
Теревенив пустомеля:
— Скоро будуть стіни
й стеля!
Говорун клав на словах
З бляхи