Микола Руденко

Зацвів лужок поміж колючих стін —
Вкотре зацвів!.. І все ж я не радію:
Голівками кульбаб яскріє він —
Не варто шанувати цю подію.

Летять на північ гуси й журавлі,
І

В плавнях світанкової пори
Ляж у трави — не дихни, замри.

Дух конвалій плине у гаю.
Дятел силу пробує свою.

Бурий, мов над озером туман,
Рохне поза вільхами

Ніби душу лікую від давніх ошпарин —
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.

Я не знаю за віщо дядьки завелися

Не криюся: життя мене стомило,
Бо знає втому навіть мідний дзвін,
Що також скаржиться: якби не било —
Безмежно довго не старівся б він.

Якби мене ізмалечку й донині
Життя не

Оті кити, запеклі самогубці,
На берег кинулись з яких причин?..
Старий моряк у корабельній рубці
Кректав, оцей готуючи почин:

Схопити тросами й назад у воду
Хоч одного

1
Навіщо стіни класти? Є колеса.
Є дах із повсті й шкіри. Є степи.
Є різнотрав’я й ковилові плеса —
І все твоє, куди лиш не ступи.

Є вільний рух — возам немає впину.
Є

1
Не будіть його, пастушки, —
Хай під явором спочива.
В нього вчилися наші батьки,
Як помножити два на два.

Телескопа робили вони —
Чи віднайдеться край

Заглянь до подвір’я, сідай біля тину.
Тут двері відчиняться в кожну хатину.
І в білому кухлі жіноча рука
Тобі на вечерю подасть молока.

Захочеш, то буде і чарка, й

Граки зимують десь на Україні.
Вони в мордовське небо піднялись —
І потемніло всюди. Чорні тіні
На землю кинула холодна вись.

Дивлюсь — і заздрю: десь по нашім

Розквітнув мак на табірній землі.
В людей, котрі до жартів неохочі,
Розгладжувались зморшки на чолі
І веселішали суворі очі.

Цим квітам не судився шир полів —
І через те вони

Ви їли яблука з моєї України?
Ні, ви не їли…
Їхній смак пізнати
Тоді лиш можна, як в тюремні стіни
Дружина їх передає чи мати.

Та ще як десять чи п’ятнадцять років
Тебе

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії. Повер­нувшись на північ, Рама був вра­жений культом людських жертв, що панував серед його племен.
Едуард Шюре

Є долина

Я тікав від людей,
Щоб з деревами поговорити —
Добрий спомин мене
Й поза ґратами не полиша.
Задивлялись у воду
Гіллясті мої фаворити —
І світилась над ними
Зеленого

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червонозолотаві
(Як

Дорога між дубів через містки з осики —
За тиждень знову їх лаштують лісники.
І ряст поміж дубів, і гайвороння крики,
І хмари в озері, і шурхіт осоки.

Але чи бачиш пні? Їх

Дихайте на вікна,
Сковані морозом,
Бо загине вік наш
І зав’яне розум —
Дихайте на вікна,
Сковані морозом.

Тільки сила духу
Явить сонце в хату,
Прожене наругу

Чумацький віз чи парокінні дроги,
Комфорт сучасних автоколісниць…
Як розверстать мої земні дороги —
Вони досягнуть астроодиниць.

Дорога — це осмута і розрада,
Колиска мрій,

Чим ширший ніг твоїх рухливий сажень,
Чим важчі справи ляжуть на плече,
Чим більше зустрічей, подій та вражень —
Тим повільніше час земний тече.

Я знаю, друзі: певне, вам

З-під даху впала призма крижана —
І серце стрепенулося недремне.
Чому — не знаю, та несла вона
В собі для мене радість нетюремну.

Я, мов дитина, підійняв її,
Приклав до ока —

Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини планети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи й кулемети.

А десь в обозі торохтів
Той, хто війну вважає грою —
Хто завтра надішле