Микола Руденко

Цей тихий край, озерний світ
Я над усе люблю —
Як жолудь любить пружність віт
І як зерно — ріллю;

Отак, як річка любить ліс,
А журавель весну,—
Бо тут я піснею

Слова, накидані докупи, —
Давно вже справа не нова.
Передусім, які слова —
Вони живі чи тільки трупи?

П’яненькі лірники-поети
Співають нам про зло й добро.
Але приймають

Одна умова є між нами:
Якщо ти мій надійний друг,
Умій прийняти грізні злами,
В яких скресає вільний дух.

Не відвертай від них обличчя, —
Штормами зморений, греби
Туди,

Усе пізнавши й переживши,
Стою безгрішний, мов Адам.
З криниць небесних мудрість пивши,
Що я нащадкам передам?

Хіба лиш те, що для могили
Є в кожного своя земля.
Що ми

Людське народження не вимага печатки —
Його засвідчує сама свята земля.
Та я своє життя розпочинав спочатку
І раз, і два, і три — від голого нуля.

Уперше народивсь шахтарчуком

Концтабірна лікарня сіріє на горі —
Із дерева і глини облуплений барак.
Якщо сюди приводять поранення старі —
Умій перепочити, щасливий неборак.

Щороку випадає тут ніжитись мені

Не шукайте родзинок, читаючи вірші. —
Так лиш діти примхливі розжовують здобу.
Члени вашого тіла не кращі й не гірші —
Просто разом вони творять вашу особу.

Хліб — не хліб, якщо

Можливо, ти не Пенелопа,
Та в цьому небагато зла:
Ти не на острові жила —
Таке життя,
Така Європа.

Моє чуття сивоголове
Не дбало про рожевий грим:

Його вело

Сосни – колони собору,
Небо – розписана баня.
В білій безмовності бору
Дятла ритмічне длубання.

Дятел — як попик, що носом
Мудрість длубає церковну.
Сонце освітленням

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

А небо не змінилося — так само
Сідає сонце і хмарки пливуть.
І сто заграв зненацька за лісами
Скривавлять дум моїх тернисту путь.

Так, небо не змінилося. Єдине,
Що здатне

Поема

1
Буває, нами володіє
Не хід планет, а звук легкий.
Завваж: якби не ця подія [1],
Світ був би зовсім не такий.

Кого історія впечата
В свої скрижалі

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

1
Мені наснилося, що я помер,
Що із драглистих форм мойого тіла
Астральна сутність вийшла —
І тепер
Вона до невідомих сфер летіла.

Ні з чим не порівняти почуття,
Яке

Це так було: тут, під горою, ніч,
А десь по той бік починався ранок.
Шукаючи казкових самобранок,
Ми ранкові виходили навстріч.

Витрушувала з неба свій рукав
Богиня вроди —

Я живу, як в колодязі:
Бачу лиш зорі,
Котрі кличуть мене,
Щоб не спав уночі.
Зодягаюсь хапливо.
Ще темно надворі.
Крадусь так,
Щоб не вгледіли наглядачі.

І в

Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче
Гніт пекельний, що здавлює дух,
Скільки ніжності в мене до тебе, будяче,
І до тебе, вульгарний лопух.

І до тебе, спориш. І до тебе,

Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа Мати
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.

Дитина —