Микола Руденко

Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,
Плаває тополь вовняний цвіт,
І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.

На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться

1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати, —
Не сіялось у них і не росло.

Але поет…
Ні, рими бездоганні
Його іще

У заполярному тумані,
Де спомин душу холодить,
На піднебесному вулкані
Прозорий велетень сидить.

Він сам — туман чи, може, гало,
Чи, може, вічності душа…
Його палило і

Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Козуля тут прийма з

Помру під тином…
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом?
Упившись поту смородом гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.

Вже не почую скреготу заліз
І

Коли відлунює твій кожен крок
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок
В морозну ніч у небі кришталевім?

Нехай ти сам ідеш, нехай нема
Ні хати, ні

Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора

Понад щирість людську, понад слово правдиве
Ані радості в мене, ні щастя нема.
Що було б, якби з нами лукавила нива
Чи прийшла замість літа підступна зима?

Хай тобі залишається

Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,
Коли

І невагомі, і прозорі,
Умиті вітром небеса
Бувають у людському горі,
Немов диявольська яса.

Незрозуміла туга в серці,
І важко дихать, важко жить…
Що знає риба в тім

Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто

Цар помирав не від років та ран:
Він відкидав тягар життя земного —
Бо світ завоювавши, ні на гран
Не став багатший на знання про нього.

Вели цареві коней: вибирай.
Схиляли

Я живу, як в колодязі:
Бачу лиш зорі,
Котрі кличуть мене,
Щоб не спав уночі.
Зодягаюсь хапливо.
Ще темно надворі.
Крадусь так,
Щоб не вгледіли наглядачі.

І в

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

Пригадалось мені: горілиць між трави
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь торкнувсь голови
Загойдалося сонце в дубовому листі.

Промінь висвітив озеро, де

А небо не змінилося — так само
Сідає сонце і хмарки пливуть.
І сто заграв зненацька за лісами
Скривавлять дум моїх тернисту путь.

Так, небо не змінилося. Єдине,
Що здатне

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в

Людське народження не вимага печатки —
Його засвідчує сама свята земля.
Та я своє життя розпочинав спочатку
І раз, і два, і три — від голого нуля.

Уперше народивсь шахтарчуком

Перед могильним гнітом самоти,
Який на душу давить неугавно,
Вже й ти зробилася чужою — ти,
Що найріднішою була недавно.

Всю логіку спустошено до дна,
В гнівливості

Часом уявлю оце писання
В томику —
І виплачусь над ним…
Враз тюремне самокопирсання
Стане осоружним і нудним.

Сам пораджу: не купуй, читачу,
Ці пропахлі потом