Микола Руденко

1
Мені наснилося, що я помер,
Що із драглистих форм мойого тіла
Астральна сутність вийшла —
І тепер
Вона до невідомих сфер летіла.

Ні з чим не порівняти почуття,
Яке

1
Христова ера проминула,
Чому ж ти не прийшов, Христос?
Націлились холодні дула
В твоїх пророцтв забутий стос.

Хто ж розпочне новітню еру?
Хто вже на істину

З-під даху впала призма крижана —
І серце стрепенулося недремне.
Чому — не знаю, та несла вона
В собі для мене радість нетюремну.

Я, мов дитина, підійняв її,
Приклав до ока —

За межами двадцятого століття,
Коли небесного Отця рука
З материків повимітає сміття, —
До неба звернеться душа людська.

Живого Бога — не якісь химери —
Побачать люди крізь

Помру за дротом, чи тверда рука
Напише косо: “Вислати за межі”?..
Порине в хмарку тіло літака,
Щоб загубитись в сонячній пожежі.

Чи встигну з неба помахать Дніпру
І мовити

Можливо, ти не Пенелопа,
Та в цьому небагато зла:
Ти не на острові жила —
Таке життя,
Така Європа.

Моє чуття сивоголове
Не дбало про рожевий грим:

Його вело

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну

Здригнеться гай гіллям напругим,
Повіє запахом суниць…
Концтабір там, де в тридцять другім
Вбивали молодих черниць.

Де підіймали їх на леза
Ґвалтівники тупі, брудні…
До

Як тільки наповниться серце журбою
І ляжуть на душу погрозливі тіні —
Я знов уявлю, що стою під вербою
В селі на моїй Україні.

Так яблука пахнуть, рум’яні ранети;
Так любо

Я живу, як в колодязі:
Бачу лиш зорі,
Котрі кличуть мене,
Щоб не спав уночі.
Зодягаюсь хапливо.
Ще темно надворі.
Крадусь так,
Щоб не вгледіли наглядачі.

І в

Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа Мати
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.

Дитина —

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

За вікном — ліхтар. А тут навколо
Світла й сутінків жовтава гра.
Що це — знову спізнююсь до школи?.
— Сину, прокидайся. Вже пора.

І холодний піт. І так неждано
Порадієш: це

Коли осінь зірваний листок
Закружля на золотім крилі, —
Пам’ять, висвіти якийсь куток
На моїй знедоленій землі.

Може, під вербою джерело,
Де корінням бавиться вода;
Чи

То вберу в троянди, то у сажу.
Світло чи пітьма тобі за тло.
А коли ж, кохана, врівноважу
Я в тобі людське добро і зло?

І коли нарешті зникне з хати
Докір, котрий смуток

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під

Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша,
Ніж усюди, де випало бути мені.
В дверях клацає вічко…
Пишу цього вірша,
Примостивши папір на тюремній стіні.

Я вже звик. Я умію

Дитяча уява не знає спочинку:
Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий),
На шию повісивши лампу–бензинку,
В покинуту шахту я лазив, малий.

За мною рушала вихраста ватага