Микола Руденко

На змореній, незатишній планеті,
В казармі серед смороду й хропіння,
Мене відвідало нічне видіння —
Вусатий горець в маршальськім кашкеті.

Зіскакую з постелі серед

Нелегко зберегти солідний тон
Для мене — несолідної людини:
Отак почуєш слово “автохтон” —
І лізь у словникові холодний.

Блукаючи в інформаційній млі,
Зупинишся над давніми

Чи колюча табірна дротина
Вітрові встромляє шпичака,
А чи дуденить очеретина —
Не збагну лиш: звідки і яка?

Може, з неіснуючої хати —
Та, що вже зотліла у землі;
Та, яку в

1
Мені наснилося, що я помер,
Що із драглистих форм мойого тіла
Астральна сутність вийшла —
І тепер
Вона до невідомих сфер летіла.

Ні з чим не порівняти почуття,
Яке

Від Рузвельта до Сталіна гонець
Прибув з запитанням:
— Що руським треба,
Щоб швидше цій війні настав кінець
І мирний дим із хат піднявсь до неба?..

Архів зберіг Верховного

О Господи! Чи думав я колись,
Що із благаннями звернусь до неба:
Мене до прози повернути треба,
Бо нерви вже вугіллям узялись.

Молюся, Боже, на твої дива:
Ти раниш словом і

Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані

Помру за дротом, чи тверда рука
Напише косо: “Вислати за межі”?..
Порине в хмарку тіло літака,
Щоб загубитись в сонячній пожежі.

Чи встигну з неба помахать Дніпру
І мовити

Можливо, ти не Пенелопа,
Та в цьому небагато зла:
Ти не на острові жила —
Таке життя,
Така Європа.

Моє чуття сивоголове
Не дбало про рожевий грим:

Його вело

Коли сідаєш в лайнер, щоб навіки
Покинуть рідну землю, —
Отоді
В тобі скипають всі струмки і ріки,
Кров пращурів голосить у воді.

Ти добре знаєш, що тобі не жити
Без цих

Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони —
Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля

Я живу, як в колодязі:
Бачу лиш зорі,
Котрі кличуть мене,
Щоб не спав уночі.
Зодягаюсь хапливо.
Ще темно надворі.
Крадусь так,
Щоб не вгледіли наглядачі.

І в

Ніч зменшилась,
А день почав зростати.
Освячую тебе,
Фантазіє людська!
Та мить і є Дитя,
Якого Божа Мати
Із хмар звільняє,
Мов із сповитка.

Дитина —

В передчутті божественної миті
Ми мусимо іти на каяття,
Щоб наші душі, правдою умиті,
Наповнилися Світлом за життя.

Тож каюсь самовіддано і ревно
(Бо зрештою пізнав свою

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

Незнайомі міста мені сняться щоночі.
Незнайомі дахи. Незнайомі жінки.
Може, з інших планет?..
До дискусій охочі,
Мене в зали запрошують молодики.

Алюміній і скло. Всюди

Океан не випити до дна.
Вічність є одна, лише одна.

То чого ж я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу?

Чом живу із відчуттям вини,
Коли хтось лягає до труни?..

Бо

Правнуче мій! Ти один з юнаків
Тих, за яких ми в боях помирали.
Вийди до мене з майбутніх віків —
Вийди, піднявши космічне забрало.

Все ми спалили заради мети —
Все, що