Микола Руденко

Між сірих скель Південного Алтаю
(Там, де Катунь розбурхано реве)
Зустрів я сонях побіч прірви скраю —
Створіння покалічене, криве.

Як він попав на ці холодні скелі —
У дикий

Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж

Липнева ласко, де ти нині, де ти?
Осінній вітер куряву гребе.
Ген явір кида золоті монети,
Але не здатний викупить себе.

А, мо’, це я гублю за словом слово,
Щоб відкупитись

Берізки, що були засніжені допіру,
Відчули сокорух — пробудження нове.
Катунь — немов змія, котра міняє шкіру:
Сповзає з неї і пливе.

Гора звалила з пліч зими тяжкі

Горланить радіола через стіни,
Коханку з перепою б’є сусід.
А я гортаю фото з України —
Від тих, кого не бачив десять літ.

Це лихо — фотографії від друзів.
Іржа часу! Хто

Оглянуся в години гожі:
Дерева є, і трави є.
І гори на Карпати схожі —
Усе таке, та не моє.

А чом це так — я й сам не знаю.
Вже скоро зацвітуть сади
І верби (мов з

Натомлена душе моя, не дрімай —
Нікому не дай тебе. душе, приспати.
Струмочок життя не до прірви тримай
І не до болотної греблі-загати.

Струмочок життя…
Де увірвешся

Вік доживаю, а не знаю, хто
Є та істота, що в мені гніздиться,
Й кому належить диво–долото,
Що “я” й “не я” різнить,
Як те й годиться.

Земні роки несуть добро і зло.
Коли

І тиша. І гори. І небо, й ріка,
Що зорі шліфує в собі об каміння.
В незрушнім повітрі сторожкість така,
Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець

Лежать між нами дев’ять літ
Страшної, лютої розлуки.
Вже виросли мої онуки,
І я уже не дядько —
Дід.

А ти, скажи мені, яка?..
Вже ні згадать, ні уявити —
Лиш заново у

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя —
З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —
Підводиться із

Моє життя безрадісне було —
Можливо, на тім світі ліпше буде.
Та часом вранці вийду за село
І уклонюсь ромашці, ніби чуду.

А потім задивлюсь на деревце,
На річку, на гори

Чи рік, чи вік… І хто тебе прирік
На цю самотність, котру не здолати?
Хиріє мозок в колі недорік,
А серце вбралось у мовчання лати.

Затиснутий між гір, як між сокир,
Готуюся

Річки для мене — це живі істоти.
Хто стверджує, що в них душі нема?
Людські страждання, радості й скорботи
Вони вбирають в себе тайкома.

Гніздяться думи у важких

Чи бачив ти, як мати молода,
Стрибаючи з крижини на крижину,
Долає повінь і волає:
— Си-и-ну!?.
А ноги їй захлюпує вода.

Реве Катунь — зажерлива ріка,
Що жартувать не

Коли і де, і у якім столітті
(Чи на землі, чи, мо’ й не на землі)
Те грішне “я” жило уже на світі —
І ноги мало, й п’ясті чималі.

Та славилось воно не кулаками —
З ним

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.