Микола Руденко

Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах

Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Козуля тут прийма з

Здавалося, усе позаду,
Пригасло те, що я несу.
І старість вийшла у засаду,
Щоб вигострить тупу косу.

Та був удар…
Розверзлось небо
Серед космічних мерехтінь,
І ти

Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,
Плаває тополь вовняний цвіт,
І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.

На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться

Помру під тином…
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом?
Упившись поту смородом гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.

Вже не почую скреготу заліз
І

З долини, де часу воли ліниві
Гойдали Розум в тихому візку,
Пішов орач на галактичні ниви,
Де зорі — ніби зерна в колоску.

А телескопів лупоокі вежі
Ворушаться у темряві

Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, —
Не дай торкнутися душі
Рукам, що зраджують святині.

Хай твердить той, хто втрати в зір,
Що ти, мовляв, ідеш не в

Я розгубив категоричність,
Я поміркованість несу:
Приймаю місяця ліричність —
Відбитих променів ясу.

Хай не своє, нехай відбите,
Жовтаве, а не голубе…
Та глянь, яке він

То ніч над нами чи істота чорна?
На це ніхто б відповісти не зміг.
І крутиться Земля, неначе жорна,
І зорі перемелює на сніг.

А десь хмільні й розморені, як завжди,
Майбутнє

Ну чого ж ти, лелеко,
Утікаєш від мене?
Ген гніздо недалеко —
Там, де стріха зелена.

Там, де стріха дірява
Зеленіє від моху.
Вже літать на галяву
Вчаться дітки

Всі ми хворієм нині —
Тіло й душі в лишаї.
По небесній драбині
Сам Христос поспішає.

Він — онук гречкосія,
Син батьків невеселих.
Йди, маленький Месіє,
Бий у дзвони

1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати, —
Не сіялось у них і не росло.

Але поет…
Ні, рими бездоганні
Його іще

Я жив, як всі: гадав, у цьому світі
Є тільки насолоди — їж та пий.
А добру дівку маєш на приміті,
То ти вже цар, а не гультяй сліпий.

Та вдарив день, немов огненне слово,
Що

Сонце постійно випромінює в кос­мічний простір усті потоки атом­них часток, їхній рух називається сонячним вітром.
(Із підручника)

Ой ти, Земле, нещасна матінко,
Як нам

Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в

Коли відлунює твій кожен крок
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок
В морозну ніч у небі кришталевім?

Нехай ти сам ідеш, нехай нема
Ні хати, ні

Ой, наковталися горя ми,
Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями
І захмеліти озерами.

Згиньте, недобрі привиди,
Беріївські прислужники!
А шахраї та

Вже в тебе випадають зуби —
Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби, —
Хай рана гоїться стара.

Ти все зробив, що міг зробити, —
Були атаки та бої…
А де й кого

Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,
Коли

По-різному молилися Природі:
Одні над нею Бога вознесуть,
А хтось — такого більше у народі —
В ній розпізнає материнську суть.

Лише царі не кидали гонитву,
Яку перейняли в