Микола Руденко

Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль.
За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні
здалеку можна переплутати з радіозорею.

Ми молимось біля екрана,
Неначе біля вівтаря.

Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, —
Не дай торкнутися душі
Рукам, що зраджують святині.

Хай твердить той, хто втрати в зір,
Що ти, мовляв, ідеш не в

У заполярному тумані,
Де спомин душу холодить,
На піднебесному вулкані
Прозорий велетень сидить.

Він сам — туман чи, може, гало,
Чи, може, вічності душа…
Його палило і

Мене він кликав таїною світу —
Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.

В похід рушали полчища незлічні,
Несли на спинах

Я галактик ваших гривастих
Не вивчав у екстазі німому.
Я — невидимий головастик,
Що живе у тобі самому.

Я — живого частка єдина,
Нас в тобі міліярди цілі.
Я так само, як

Коли відлунює твій кожен крок
І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок
В морозну ніч у небі кришталевім?

Нехай ти сам ідеш, нехай нема
Ні хати, ні

Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто

1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати, —
Не сіялось у них і не росло.

Але поет…
Ні, рими бездоганні
Його іще

Линьте, римовані стріли,
В далеч Нової Епохи.
Тих, кому все зрозуміло,
Я не шаную нітрохи.

Їх вікова обережність
Вчила тихенько жити.
Що їм ота Безмежність?
З неї

Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
Авжеж не море…
Та мені
Так легко біля тебе.

Щось рідне є в твоїй душі,
В оцих рухливих колах —
Чи вмерзлі в кригу

Ти, мамо, прийшла в сновидіння
В рядні — не в парчевому злоті:
Обходиш свої володіння
В глибинах синівської плоті.

Навчи мене сумнівів, мамо,
Вдихни в мої ночі тривоги:
У

Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання облагородить
Наших незрілих думок пересічність.

Райдуга, мов терези всесвітні,
На

Я жив, як всі: гадав, у цьому світі
Є тільки насолоди — їж та пий.
А добру дівку маєш на приміті,
То ти вже цар, а не гультяй сліпий.

Та вдарив день, немов огненне слово,
Що

Що сталося? Чи Сонце другим боком
Зненацька обернулось до людей?
Вони на себе ніби ненароком
Сьогодні подивились іншим оком, —
Пробилось вільне слово із грудей.

Хто покрутив

Всі ми хворієм нині —
Тіло й душі в лишаї.
По небесній драбині
Сам Христос поспішає.

Він — онук гречкосія,
Син батьків невеселих.
Йди, маленький Месіє,
Бий у дзвони

Що вам сказати, мамо,
Праведнице безталанна?..
Темрява ходить не прямо —
В неї душа захланна.

Всюди пекельне рало,
Що вимагає покори,
Навіть шляхи заорало,
Навіть

Помру під тином…
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом?
Упившись поту смородом гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.

Вже не почую скреготу заліз
І

Ми матері собі не вибираєм —
Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм,
Прийти у світ чомусь не здужав ти.

Там народився, де дідівське слово
Вельможний

Тисячолітні велетні–дуби,
В живу броню закована могутність!
Скажіть мені, ви вільні, чи раби —
У чому ваша сила, ваша сутність?

Я вас питаю нині не дарма —
Моя епоха до

Вони ідуть з моїх дитячих снів
З бензинками, натертими до блиску, —
Ті чорні люди, друзі давніх днів,
Що заглядали у мою колиску.

Ну, що ви нині знаєте про них?
Не та земля і