Микола Руденко

Де взяти сил, щоб знову стати
Посеред неба павуком
І болі Всесвіту всотати,
Й дощем пролитись над ліском?

А дощовинню-павутинню
Віддати душу і слова —
Хай розсипає

Світ крізь сльозу — то зовсім інший світ:
Адже ж сльоза — не скельце і не лупа.
Давно забута мазанка-халупа
Від тебе раптом зажадає звіт.

І ти їй понесеш всього себе —
Туди,

Були у бронзі королі й поети,
І, вибачте, улюблені хорти.
Та серед людства цілої планети
Де й хто увічнив подвиг доброти?

Не Жанна д’Арк, що кличе до походу,
Із орачів

Духовна суть — не шаровари модні,
Не звичка, що з роками промина.
Я — той, що був, і той. що є сьогодні, —
Це дві людські істоти чи одна?..

Я — комісар за класом і за

Шанують лиш того народи,
Хто власну ниву розорав.
Талант — це вогнище Свободи
На тлі нікчемних рабських вправ.

Це Слова горде володіння,
Де дух народний не зачах.
Талант

А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І

Борщагівка — то була Борщівка,
Харчовий над річкою заїзд.
Там варила борщ вродлива дівка
В щебетанні ластів’ячих гнізд.

Біля комина старий лелека,
Молода тополя при

Ото були часи: щоб скіфський цар
Міг воїнів злічить — хай кожен мечник
З усіх усюд для нього вишле в дар
Стріли своєї кутий наконечник.

Заворушились табуни й гурти
У росах

1
Коли на мене впав отой удар,
В якому я впізнав космічну руку —
Найвища благодать, солодкий дар,
Що згодом обертається на муку;

Коли мене від психолікарів
Вели мої

Музейні експонати.
Їх скульпторові пальці
За черепом створили —
Така наука є.
Дивлюся — і не вірю:
Немов живі бувальці
З мандрівки повернулись
На стійбище

Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці

На обрії душі моєї
Світає Слово, щоб пливти
Супроти, не за течією —
В умиті зорями світи.

У тих світах є зливи й грози,
І ріки, виповнені вщерть.
Є суперечки, піт і

Від мук земних себе не відокремлю,
Допоки Світло не здолає тьму.
Та мушу визнати: планету Землю
Ненавиджу, буває, мов тюрму.

Ненавиджу чиновника, до кого
Звертатись мушу з

Людські чуття — дозорці півзаснулі,
Пташки з чавунним пір’ям на крилі.
Відомо: люди в біополі —
Кулі.
Що котяться, не ходять по землі.

Ми лиш самі для себе є дворукі,
А

У зеків на травинку очі ласі —
Обстежують, немов це диво з див.
Отож коли кропива піднялася,
Я старанно її обгородив.

Бо знаю: невеселої години
Це майже свійське зілля нас

Що з нами діється, коли трава
У стрілку випинається з коріння
І оживають квіткові дива —
Сонцепоклонники від сотворіння?

Я змалечку живі слова збирав,
Що розсипали пращури

Жила Вкраїна. Плакала, стогнала.
Проте я твердо свідчити берусь:
За всі віки безхліб’ям не загнала
Нікого в землю Україна-Русь.

Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних

Іще мільярд людських істот, іще —
Але планетна куля не із гуми…
Куди, в якому напрямку тече
Ріка часу? Які приносить думи?

Не за горою віку перепад,
Крутіший від стрімкої

Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя

Раніше, ніж впадуть сніги,
Підводна скеля полисіла.
Катунь вернулась в береги,
І каламуть на дно осіла.

Руда у липні, нині без
Гірських ґрунтів —
Ясна, іскриста.
Не