Микола Руденко

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що

Я знову чую не нову розмову,
Поза якою пустка і пітьма:
Земля — одна на всю Світобудову
Жива планета, іншої нема.

А хтось зітхає так глибокодумно,
Немовби зауважити

Іще б мені хоч раз відвідати поляну,
Де в травах гомонять дуби–богатирі;
Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно
І повагом пливе шуліка угорі;

Де в осоці верба, підгризена

Поема

1.
Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, —
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки — десниця Божа.

Між скель

Я через гору йшов. І на горі,
Що пойнята бузковою імлою, —
Отам, де скелі кришаться старі,
Негадано зустрівся з ковилою.

Було це так далеко від степів
Причорноморських — десь

Вона прийшла, поштарка неба,
З таких віддалин світових,
Що мір і знань замало в тебе,
Аби щось мовити про них.

Ти де була? Від кого вісті?
Летіла скільки днів, годин?..
І

Райцентр давно вже переніс
Свій цвинтар на далекі схили.
А тут пустирище для кіз
Та дві чи три чиїсь могили.

Сухий бузок, суха трава
Та заржавіла огорожа.
Та дереза

Помруть чи ні римовані рядки —
Істотно,
Та не цим піклуюсь нині:
Чим стану я, коли мої кістки
Камінням зробляться в могильній глині?

Невже нічим?..
Адже ж я жив, я

Однаковість, мов у склянім намисті, —
Її в Природі не шукай дарма.
Відбитки пальців чи відбитки листя —
В мільйонах спроб повторення нема.

Скажи, Природо: ці зелені

Осанна світлові! Проте
Люблю у вечори імлисті
Не просто світло, а оте,
Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,
Воно продерлось між гілками.
Воно і фарба, і

Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Любив блукати я по них роками
І душу від сліпих марнот беріг.

Я шанував людське самовладання
І твердив,

Між сірих скель Південного Алтаю
(Там, де Катунь розбурхано реве)
Зустрів я сонях побіч прірви скраю —
Створіння покалічене, криве.

Як він попав на ці холодні скелі —
У дикий

Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж

Липнева ласко, де ти нині, де ти?
Осінній вітер куряву гребе.
Ген явір кида золоті монети,
Але не здатний викупить себе.

А, мо’, це я гублю за словом слово,
Щоб відкупитись

Берізки, що були засніжені допіру,
Відчули сокорух — пробудження нове.
Катунь — немов змія, котра міняє шкіру:
Сповзає з неї і пливе.

Гора звалила з пліч зими тяжкі

Вік доживаю, а не знаю, хто
Є та істота, що в мені гніздиться,
Й кому належить диво–долото,
Що “я” й “не я” різнить,
Як те й годиться.

Земні роки несуть добро і зло.
Коли

І тиша. І гори. І небо, й ріка,
Що зорі шліфує в собі об каміння.
В незрушнім повітрі сторожкість така,
Мов скоїтись має якесь потрясіння.

Вслухайся, завважуй: дихнув вітерець

Лежать між нами дев’ять літ
Страшної, лютої розлуки.
Вже виросли мої онуки,
І я уже не дядько —
Дід.

А ти, скажи мені, яка?..
Вже ні згадать, ні уявити —
Лиш заново у

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя —
З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —
Підводиться із

Моє життя безрадісне було —
Можливо, на тім світі ліпше буде.
Та часом вранці вийду за село
І уклонюсь ромашці, ніби чуду.

А потім задивлюсь на деревце,
На річку, на гори