Микола Руденко

Як ми втішалися малі,
Коли в роки давноминулі
Борець заїжджий брав з землі
І рвав угору мідні кулі!

Що той борець вдававсь до гри,
Не помічав ніхто в народі —
Бо на

Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.

Підпори впали — і моя

Іще б мені хоч раз відвідати поляну,
Де в травах гомонять дуби–богатирі;
Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно
І повагом пливе шуліка угорі;

Де в осоці верба, підгризена

Поема

1.
Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, —
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки — десниця Божа.

Між скель

Я через гору йшов. І на горі,
Що пойнята бузковою імлою, —
Отам, де скелі кришаться старі,
Негадано зустрівся з ковилою.

Було це так далеко від степів
Причорноморських — десь

Був березняк — стрункі берези
Черкали темінь хмар важку.
А восени дерева–Крези
Жбурляли золото в ріку.

Тут здавна птахи яйця клали,
І як у горах повелось,
Сюди заходили

Раніше, ніж впадуть сніги,
Підводна скеля полисіла.
Катунь вернулась в береги,
І каламуть на дно осіла.

Руда у липні, нині без
Гірських ґрунтів —
Ясна, іскриста.
Не

Помруть чи ні римовані рядки —
Істотно,
Та не цим піклуюсь нині:
Чим стану я, коли мої кістки
Камінням зробляться в могильній глині?

Невже нічим?..
Адже ж я жив, я

Однаковість, мов у склянім намисті, —
Її в Природі не шукай дарма.
Відбитки пальців чи відбитки листя —
В мільйонах спроб повторення нема.

Скажи, Природо: ці зелені

Осанна світлові! Проте
Люблю у вечори імлисті
Не просто світло, а оте,
Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,
Воно продерлось між гілками.
Воно і фарба, і

Як соромно мені за себе —
За ті змарновані роки,
Коли вважав: земля і небо
Гульвісам служать залюбки.

Мене не мучило сумління
Ні наяву, ні серед сну —
Гадав: це право

Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що

Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…

Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж

Липнева ласко, де ти нині, де ти?
Осінній вітер куряву гребе.
Ген явір кида золоті монети,
Але не здатний викупить себе.

А, мо’, це я гублю за словом слово,
Щоб відкупитись

Берізки, що були засніжені допіру,
Відчули сокорух — пробудження нове.
Катунь — немов змія, котра міняє шкіру:
Сповзає з неї і пливе.

Гора звалила з пліч зими тяжкі

Горланить радіола через стіни,
Коханку з перепою б’є сусід.
А я гортаю фото з України —
Від тих, кого не бачив десять літ.

Це лихо — фотографії від друзів.
Іржа часу! Хто

Оглянуся в години гожі:
Дерева є, і трави є.
І гори на Карпати схожі —
Усе таке, та не моє.

А чом це так — я й сам не знаю.
Вже скоро зацвітуть сади
І верби (мов з

Лежать між нами дев’ять літ
Страшної, лютої розлуки.
Вже виросли мої онуки,
І я уже не дядько —
Дід.

А ти, скажи мені, яка?..
Вже ні згадать, ні уявити —
Лиш заново у

Реміння, звившись, мов руда змія,
Над веслами по голих спинах ляска.
У колеса історії своя —
З людської крові видобута змазка.

Та все ж веселка набира снаги —
Підводиться із

Моє життя безрадісне було —
Можливо, на тім світі ліпше буде.
Та часом вранці вийду за село
І уклонюсь ромашці, ніби чуду.

А потім задивлюсь на деревце,
На річку, на гори