Микола Руденко

За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між

Я вас питаю:
у вранішніх росах ви
Пасли ягнят за селом надаремно?..
Вперто повчають казенні філософи
Знати лиш те, що начальству приємно.

Скільки бундючності в їхньому

Знов чомусь прийшла хвилина смутку.
Попрямую у вечірній ліс.
Запалю солдатську самокрутку
Над окопом, що давно заріс.

Ні, життя легкого обіцяти,
Сонце не могло своїм

Безсмертя нації — у слові,
А слово — Бог земних віків.
Лише нікчемні й безголові
Зрікаються старих батьків.

Не робітництво, не селянство,
Не щирий, праведний народ,
А так

Які ж ви смішні, їй-богу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу
Ліврейними галунами?

Чи зможе безликий чиновник
Талант начепити на груди?..
Ту славу, як вутлий

Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову

Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони —
Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля

Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані

На битій дорозі підкова лежить.
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога біжить —
В затоплені морем луги.

Над вербами тягне димком від села,
А змучена думка

Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини планети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи й кулемети.

А десь в обозі торохтів
Той, хто війну вважає грою —
Хто завтра надішле

Дихайте на вікна,
Сковані морозом,
Бо загине вік наш
І зав’яне розум —
Дихайте на вікна,
Сковані морозом.

Тільки сила духу
Явить сонце в хату,
Прожене наругу

Я важко жив. Мені було
Не до розваг у світі цьому,
Де так сплелось добро і зло,
Як світло й тьма в відлунні грому.

Та не лишилося мені
Образ на тебе, земле мила,
За

Ці сині тіні на снігу,
Ці неяскраві тіні
Таку породжують жагу,
Немов при сотворінні.

Здається, тиша загримить
На світу половину —
І з тіней місячних за мить
Все

Цей тихий край, озерний світ
Я над усе люблю —
Як жолудь любить пружність віт
І як зерно — ріллю;

Отак, як річка любить ліс,
А журавель весну,—
Бо тут я піснею

На білому снігу дуби на диво чорні.
Поміж дубів стоїть давно забутий дот.
Бійниці розвелись, мов щелепи потворні,
Мов пащі викопних, погорблених істот.

Давно уже сюди ніхто не

Океан не випити до дна.
Вічність є одна, лише одна.

То чого ж я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу?

Чом живу із відчуттям вини,
Коли хтось лягає до труни?..

Бо

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто

Вже другий рік нема зими,
Земля потріскалась від суші.
Ані сніжинки — наче ми
Грудневий сніг забрали в душі.

На вікна і дахи круті,
На чорне потороччя гаю,
На землю в