Микола Руденко

Немає шляху отакого крутого
Ні в темному морі, ні в хмарному небі,
Як та безконечна терниста дорога,
По котрій я сам продираюсь до себе.

До себе не в хату — до себе у

Іще тоді, коли хлоп’ям малим
Я розпочав ловити слово віще,
Щоб втиснути його в кільце із рим,
Не знаючи, роблю оте навіщо, —

Іще тоді, із босих підошов
Виймаючи скабки біля

З нічого світ творився, із нічого
В душі моїй народиться рядок.
А потім випурхне — і замість нього
Лишається на серці холодок.

І так самотньо стане, так тривожно,
Неначе світ

Чудуюся, коли згадаю те,
Як починав і як скінчити мушу.
Не знаю, чи вмирає, чи росте
Той світ, де плуг підняв цілинну душу.

Не знаю також, що то був за плуг.
Та добре бачу:

Ні перші, ні останні ролі грати
Не хочу ні у снах, ні наяву.
Замкнув себе за ребра, мов за грати, —
І так тепер живу.

На те, що нині діється довкола,
Ув’язнений поете, не

Десь, може, в Африці, а може, в Україні,
У затінку від пальм чи то від колосків
Серед дівочих мук в німому голосінні
Почули зорі скаргу із віків.

Світила бачили, як рушили

Так просто все: напишеш каяття —
І роздобудеш право на життя.

Лише десяток слів чи, може, фраз —
І все вчорашнє вернеться нараз.

Дерева й квіти в іскорках роси,
Та за

Безмежність бачити не можна.
Але й обмеженість на око
Так давить, що клітина кожна
Бунтує і щемить жорстоко.

Ці стіни тиснуть, мов лещата,
На груди сунуться зловісно.
Душа

Для чого? Можливо, заради прощання
Мене повернула година остання
На землю, з якої для рим і думок
Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?
Я

Біля брами тюремної, мила, не плач —
Не розтопиш сльозою цеглину…
На Великдень мені передав наглядач
Твій дарунок — просту цибулину.

Як ти знала, що тут, серед випарів

Люблю людей. Але моя любов
Клубком кривавим запеклась у грудях.
Оглянуся — і помічаю знов:
Чогось істотного бракує в людях.

Так мало непогорблених, прямих,
Окрилених високою

Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.

Я бачу крізь сонця — я так

Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне
І намацає серце, і душу мою
Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь

Ночі мої, зачаровані ночі!
Відгомін в лузі дівочих пісень,
Третіх півнів заклинання пророчі —
Ті, без яких не народиться день.

Сонце не зійде, бузок не розквітне,
Косами не

Довго я виходив із війни,
Пробивав духовне скам’яніння.
Вірші давніх літ…
А де ж вони?
Бракувало щирості й уміння.

Щирості?.. Напевне це не так.
Це мені, сказати б не по

Ніби душу лікую від давніх ошпарин —
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.

Я не знаю за віщо дядьки завелися

Поезія – не жарт…
Вона —
Це теж космічна битва.
Вона і мати, і жона,
Присяга і молитва…

Є тіло, розум і душа —
І все це прагне руху.
Поезія для нас лиша
Живі

Із окопних часів, із важких лихоліть,
Не зумівши миритись на хлібі легкому,
Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,
Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи

Якби ж то серце спокійніше мати,
Щоб не бентежили передчуття
Та не ввижалась напівмертва мати
І голодом заморене дитя.

І де б оте не сталось — через душу
Вони, як тіні,

Добре, що є ці столи між дубами, —
Там, де біжить прохолодний струмок.
Хтось тут, поставивши кошик
з грибами,
Відпочива від казенних думок.

Хтось тут зненацька пізнає, що