Микола Руденко

У липні — лихого, похмурого дня
Коли моє серце найбільше боліло, —
Мале, жовтороте соловеня
На дроті колючому сіло.

Хто вигнав шукати поживних плодів
На цю осоружну

Пригадую давніх років чудеса
І в серці дитячому спалах:
Я плакав тому, що на мене краса
Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні —
Та вмить
Їй щось повеліло

За вишкою, що на каплицю схожа,
Вечірнє сонце стомлено сідає.
Палає небо — наче думка Божа
Поза паркан колючий заглядає.

Дротину позолочує іржаву
Туман прозорий — лісова

Немовби й світу вже нема —
Ані Москви, ані Парижа.
Є тільки хуртовина хижа
Та ця серед снігів тюрма.

Можливо, отаким було
Середньовічне городище…
А хуртовина виє, свище

Перед могильним гнітом самоти,
Який на душу давить неугавно,
Вже й ти зробилася чужою — ти,
Що найріднішою була недавно.

Всю логіку спустошено до дна,
В гнівливості

Прокинувся від того, що свою
Впізнав садибу — хату і повітку.
Я запашні “варенички” жую,
Які акація дарує влітку.

Гуде бджола. Вертаються в село
Селянські гарби, різнотрав’я

В моїх очах колишуться дерева
І очерет у плавнях не зачах,
І білокрила чайка, горда мева,
На води падає в моїх очах;

І жовтоносих мавок володіння
Колоссям шарудить у

Скінчився рік. Раз мислю, то живу.
Іду по колу повз казарми кляті,
Долаючи хурделю снігову
У зеківському чорному бушлаті.

Той самий ліс. І вишки. І паркан.
Ті ж самі люди. І

Здається, недавно — та ціле життя
Пробігло, мов піна на хвилі.
Відтоді, як вбоге селянське дитя
Заснуло на скіфській могилі.

Дрімав вітерець між кущів полину,
Задумалась

Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче
Гніт пекельний, що здавлює дух,
Скільки ніжності в мене до тебе, будяче,
І до тебе, вульгарний лопух.

І до тебе, спориш. І до тебе,

Скажи мені, які у тебе очі? Ідуть літа.
Ловлю себе на тім,
Що образ твій, мов свічка серед ночі,
Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?
Наснись і вгаслу

Тому вже, мабуть, років п’ятдесят.
А я ще й досі бачу так яскраво:
Моє село, старий вишневий сад
І вечорів підсинені заграви.

Усі в роботі — і старі, й малі.
І я, що тільки

Я не вмирав ніколи — я живу
З тих пір, як води землю оросили,
Ні, я не вірю в темряву могили —
Я вірю в сонце, квіти і траву.

Без них я тільки безтілесна тінь —
Вони

Немає шляху отакого крутого
Ні в темному морі, ні в хмарному небі,
Як та безконечна терниста дорога,
По котрій я сам продираюсь до себе.

До себе не в хату — до себе у

Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,
Що наше військо зрадив у бою.
Частенько він мене частує чаєм —
І дивно: я не відмовляюсь —
П’ю.

Він убивав, він катував, він

З лісів мордовських знову, як на горе,
Туман повзе — підсинена мара.
Ти вже забрунькувався, осокоре?
Воно й не дивно, братчику. Пора.

Ти змалку радості отут не бачив.
Бо

Іще тоді, коли хлоп’ям малим
Я розпочав ловити слово віще,
Щоб втиснути його в кільце із рим,
Не знаючи, роблю оте навіщо, —

Іще тоді, із босих підошов
Виймаючи скабки біля

Я не знаю, чому повертаю туди
Де висить між гілками ранковий туман,
Де змертвіла верба видимає з води
Скам’яніло–потужний оголений стан.

Мов пергаментні звої звисає кора,
А

Десь, може, в Африці, а може, в Україні,
У затінку від пальм чи то від колосків
Серед дівочих мук в німому голосінні
Почули зорі скаргу із віків.

Світила бачили, як рушили

Так просто все: напишеш каяття —
І роздобудеш право на життя.

Лише десяток слів чи, може, фраз —
І все вчорашнє вернеться нараз.

Дерева й квіти в іскорках роси,
Та за