Микола Руденко

Поема

1
Сама вдовиця жала й молотила,
І для дітей сама коржі пекла.
Аж ось із запічка нечиста сила
До неї тихий голос

Пригадую давніх років чудеса
І в серці дитячому спалах:
Я плакав тому, що на мене краса
Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні —
Та вмить
Їй щось повеліло

Що “я” це “я” — повірити не можу:
Ніяких доказів тому нема.
Чуття, що їх особі на сторожу
Дає природа —
Знищила тюрма.

І я уже давно на тому світі.
А світ, де серце між

Чи сон, чи дія на астральнім плані —
Реальність потойбічного життя:
Правую човника в густім тумані.
Вирує Лета —
Річка забуття.

Аж гульк: цвіте лужок в заплаві

За вишкою, що на каплицю схожа,
Вечірнє сонце стомлено сідає.
Палає небо — наче думка Божа
Поза паркан колючий заглядає.

Дротину позолочує іржаву
Туман прозорий — лісова

В моїх очах колишуться дерева
І очерет у плавнях не зачах,
І білокрила чайка, горда мева,
На води падає в моїх очах;

І жовтоносих мавок володіння
Колоссям шарудить у

Здається, серце не в мені живе,
А десь назовні. Чи в зорі далекій.
Я чую калатання світове
І світової крові чую клекіт.

А може, “я” маленьке і оте,
Що Всесвітом зробилось,—

Поема

1
На градуснику — мінус сорок п’ять.
Птах падає, згорнувши мертві крила.
І ніби дослухаються світила,
Як промені, ламаючись,

Я знов дорогу пригадав сліпу
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у степу
І шаблями вогненними махала;

Та голови уярмлених волів,
Які тягнули в темряві

Скінчився рік. Раз мислю, то живу.
Іду по колу повз казарми кляті,
Долаючи хурделю снігову
У зеківському чорному бушлаті.

Той самий ліс. І вишки. І паркан.
Ті ж самі люди. І

Тому вже, мабуть, років п’ятдесят.
А я ще й досі бачу так яскраво:
Моє село, старий вишневий сад
І вечорів підсинені заграви.

Усі в роботі — і старі, й малі.
І я, що тільки

Якби те, що мені заболіло,
Я покласти умів на скрипку:
Чорна хмара догнала білу
І ковтнула її, мов рибку…

Зупиняю перо: дурничка,
І порівняння просто дитяче.
Не

Я поволі утверджуюсь в істині:
Грає нами чиясь рука.
Знову хтось переплутує відстані
Із майстерністю павука.

Ніби справді над небосхилами
Павутина висить нежива —
І

Стало слово моє земним,
У клубочок згорнулася мрія.
Як не бийся, а жодна із рим
Занебесним теплом не гріє.

А колись же було, було…
Я, розсунувши неба клаптик,
Брав для

Я не вмирав ніколи — я живу
З тих пір, як води землю оросили,
Ні, я не вірю в темряву могили —
Я вірю в сонце, квіти і траву.

Без них я тільки безтілесна тінь —
Вони

То фортеця чи ожеред
Із грудневих лугів прогляда?
А довкола сухий очерет,
Наче там залягла орда.

Наче стріли стирчать увись:
В кожну зірку туга стріла.
До болотних купин

Іще тоді, коли хлоп’ям малим
Я розпочав ловити слово віще,
Щоб втиснути його в кільце із рим,
Не знаючи, роблю оте навіщо, —

Іще тоді, із босих підошов
Виймаючи скабки біля

З нічого світ творився, із нічого
В душі моїй народиться рядок.
А потім випурхне — і замість нього
Лишається на серці холодок.

І так самотньо стане, так тривожно,
Неначе світ

Чудуюся, коли згадаю те,
Як починав і як скінчити мушу.
Не знаю, чи вмирає, чи росте
Той світ, де плуг підняв цілинну душу.

Не знаю також, що то був за плуг.
Та добре бачу:

Ні перші, ні останні ролі грати
Не хочу ні у снах, ні наяву.
Замкнув себе за ребра, мов за грати, —
І так тепер живу.

На те, що нині діється довкола,
Ув’язнений поете, не