Микола Руденко

Пастух, що ніс провізію поживну,
В святу неділю зібрану в домах,
Знайшов у приміському лісі гривну,
Яку носив на грудях Мономах.

Все вивчили історики. Ішлося
Про талісман,

Я так не вмію сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати
Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини
Свої серця кудись несуть,
Хоч ані

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

З тобою разом народилось Слово,
Якому слід звучати на вітрах
І проростати правдою в дворах,
Та ти побачив: люди, наче сови,
Мовчать —
Бо ними володіє страх.

Принишклі,

Незнайомі міста мені сняться щоночі.
Незнайомі дахи. Незнайомі жінки.
Може, з інших планет?..
До дискусій охочі,
Мене в зали запрошують молодики.

Алюміній і скло. Всюди

Минають зими і надходять весни
З поживою для птахів і тварин.
І кучерявий вітер із–за Десни
Розбризкає в лугах ультрамарин.

І сонце в лісі вигріє дороги,
Куди я вирушав

Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони —
Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля

Пригадалось мені: горілиць між трави
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь торкнувсь голови
Загойдалося сонце в дубовому листі.

Промінь висвітив озеро, де

Караюся змалку: чому я такий?
Навчитися б те говорити, що треба,
Заради домівки, де хлібець легкий,
Де падає манна з ласкавого неба.

Мій спокій беріг би червоний квиток,
До

Коли понад вишками грім прогримить,
А з лісу запахне неприбране сіно —
Я Бога благаю: дозволь хоч на мить
Побачити рідну Вкраїну.

Дітей, що уранці до школи біжать;
Зерно, що

Це він і вона, залишаючи слід,
Спішили назустріч рокованій миті.
Чотири мільйони невивчених літ
Чадів цей вулкан на сліди піврозмиті.

Цемент утворився з тієї золи,
Вулканам

Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь —
Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі —

Цар помирав не від років та ран:
Він відкидав тягар життя земного —
Бо світ завоювавши, ні на гран
Не став багатший на знання про нього.

Вели цареві коней: вибирай.
Схиляли

У липні — лихого, похмурого дня
Коли моє серце найбільше боліло, —
Мале, жовтороте соловеня
На дроті колючому сіло.

Хто вигнав шукати поживних плодів
На цю осоружну

Пригадую давніх років чудеса
І в серці дитячому спалах:
Я плакав тому, що на мене краса
Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні —
Та вмить
Їй щось повеліло

Що “я” це “я” — повірити не можу:
Ніяких доказів тому нема.
Чуття, що їх особі на сторожу
Дає природа —
Знищила тюрма.

І я уже давно на тому світі.
А світ, де серце між

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто

Перед могильним гнітом самоти,
Який на душу давить неугавно,
Вже й ти зробилася чужою — ти,
Що найріднішою була недавно.

Всю логіку спустошено до дна,
В гнівливості

Прокинувся від того, що свою
Впізнав садибу — хату і повітку.
Я запашні “варенички” жую,
Які акація дарує влітку.

Гуде бджола. Вертаються в село
Селянські гарби, різнотрав’я

В моїх очах колишуться дерева
І очерет у плавнях не зачах,
І білокрила чайка, горда мева,
На води падає в моїх очах;

І жовтоносих мавок володіння
Колоссям шарудить у