Микола Руденко

Вже другий рік нема зими,
Земля потріскалась від суші.
Ані сніжинки — наче ми
Грудневий сніг забрали в душі.

На вікна і дахи круті,
На чорне потороччя гаю,
На землю в

Чоловіки у зеківських бушлатах
В вечірнє небо дивляться гуртом:
Під місяцем, посеред хмар кошлатих,
Кільце з’явилось.
Корабель–фантом.

Брати по розуму. Літаюча

Шлях-дорога в небокрай веде.
Обіч розступається стерня.
То не я — моя уява йде,
Наче босоноге старченя.

Люди добрі, орачі-дядьки!
Чи то ви зробили, чи не ви?
Всюди

Коли осінь зірваний листок
Закружля на золотім крилі, —
Пам’ять, висвіти якийсь куток
На моїй знедоленій землі.

Може, під вербою джерело,
Де корінням бавиться вода;
Чи

То вберу в троянди, то у сажу.
Світло чи пітьма тобі за тло.
А коли ж, кохана, врівноважу
Я в тобі людське добро і зло?

І коли нарешті зникне з хати
Докір, котрий смуток

Наснилося, немовби я віршую
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер товаришую
З самим люцифером —
Він мій слуга.

На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх

Чому на мене впало стільки зла
В дні миру і в диму пороховому?
Земля в моєму баченні — мала,
Дрібна пилинка в безмірі живому.

Чи варта ця пилинка наших мук?
Адже ж ми тільки

На Україні град — так радіо сказало.
Я ж те на свій копил зобразити берусь:
Націлившись на Буг, сичить вогняне жало —
Горинич–Змій летить на Україну–Русь.

Мов дзвін, озвався

Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша,
Ніж усюди, де випало бути мені.
В дверях клацає вічко…
Пишу цього вірша,
Примостивши папір на тюремній стіні.

Я вже звик. Я умію

Дитяча уява не знає спочинку:
Щоб вивчити духів (чи добрий, чи злий),
На шию повісивши лампу–бензинку,
В покинуту шахту я лазив, малий.

За мною рушала вихраста ватага

Пригадалось мені: горілиць між трави
Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.
Раптом західний промінь торкнувсь голови
Загойдалося сонце в дубовому листі.

Промінь висвітив озеро, де

Де реальність, де сон —
Чи збагну до пуття?
Сірий морок
Минуле сповив пеленою —
Мов не я, а хтось інший
Прожив те життя.
Шість десятків, які
Називаються

Коли кремезний ант поставив зруба,
Щоб мати добру хату для дітей,
Старий орел з–під хмар спустивсь на дуба
Натомлений носій лихих вістей.

Орел

Даремно

Поема

1
Сама вдовиця жала й молотила,
І для дітей сама коржі пекла.
Аж ось із запічка нечиста сила
До неї тихий голос

Даруй вологу, що тремтить на віях, —
Я нею спрагле серце орошу.
То ти свята для мене, то повія, —
І ціле пекло я в собі ношу.

Обурення і радість, і тривога.
І сни, що палять

Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під

Чи сон, чи дія на астральнім плані —
Реальність потойбічного життя:
Правую човника в густім тумані.
Вирує Лета —
Річка забуття.

Аж гульк: цвіте лужок в заплаві

За вишкою, що на каплицю схожа,
Вечірнє сонце стомлено сідає.
Палає небо — наче думка Божа
Поза паркан колючий заглядає.

Дротину позолочує іржаву
Туман прозорий — лісова

Немовби й світу вже нема —
Ані Москви, ані Парижа.
Є тільки хуртовина хижа
Та ця серед снігів тюрма.

Можливо, отаким було
Середньовічне городище…
А хуртовина виє, свище

Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову