Микола Руденко

Як від стовпа і до стовпа,
Де дротом птаство володіє,
Так доля табірна скупа
Проводить серце повз надії.

Мовляв, це в сейфі хтось трима:
Під осінь воля нас чекає…
Та

Синові Валерію

В світанковий туман між старих ясенів
Ми пірнаємо з сином — ловити линів.

Ще не видно води, ще діяльні бобри
Не сховались в глибінь водяної

В дитинстві бачив я на кладовищі:
З могил стовпи вставали вогняні.
Вони здіймалися все вище й вище —
І серце жахом зводило мені.

Хіба ж я знав, що вся Земля —
могила?..
На

Чи прокленем, чи возвеличим
Ми, солоніючи від поту,
Оту непізнану істоту,
Яку історією кличем?

Чи занімієм з горя-жалю,
Коли, не знаючи кордонів,
Вона кістками міліонів

Помру під тином…
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом?
Упившись поту смородом гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.

Вже не почую скреготу заліз
І

Я галактик ваших гривастих
Не вивчав у екстазі німому.
Я — невидимий головастик,
Що живе у тобі самому.

Я — живого частка єдина,
Нас в тобі міліярди цілі.
Я так само, як

Ми матері собі не вибираєм —
Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм,
Прийти у світ чомусь не здужав ти.

Там народився, де дідівське слово
Вельможний

Знову сонце зійшло,
День прибув…
Як мене не було,
Де ж я був?

Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.

Вітер хмари жене.
Дощ

Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто

Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крила,
Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів.
То зима у степах вікові фоліянти розкрила.
А дерева — мов знаки на білій сторінці

Сонце постійно випромінює в кос­мічний простір усті потоки атом­них часток, їхній рух називається сонячним вітром.
(Із підручника)

Ой ти, Земле, нещасна матінко,
Як нам

Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в

Тисячолітні велетні–дуби,
В живу броню закована могутність!
Скажіть мені, ви вільні, чи раби —
У чому ваша сила, ваша сутність?

Я вас питаю нині не дарма —
Моя епоха до

Молюся вам, оті дороги,
Донецькі, чорні, кам’яні,
Що ранили дитячі ноги
І лікували у стерні;

Отим стежкам, які водили
По мінах у ворожий тил,
Щоб вибухав, де ми

За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, здається, на всі часи
Сміху вистачить та пісень.

Грає скрипка та бубон б’є.
Хтось запрігся в старенький

Триптих

1
Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі

Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Козуля тут прийма з

Ти, мамо, прийшла в сновидіння
В рядні — не в парчевому злоті:
Обходиш свої володіння
В глибинах синівської плоті.

Навчи мене сумнівів, мамо,
Вдихни в мої ночі тривоги:
У

Понад щирість людську, понад слово правдиве
Ані радості в мене, ні щастя нема.
Що було б, якби з нами лукавила нива
Чи прийшла замість літа підступна зима?

Хай тобі залишається

Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
Авжеж не море…
Та мені
Так легко біля тебе.

Щось рідне є в твоїй душі,
В оцих рухливих колах —
Чи вмерзлі в кригу