Микола Руденко

Як від стовпа і до стовпа,
Де дротом птаство володіє,
Так доля табірна скупа
Проводить серце повз надії.

Мовляв, це в сейфі хтось трима:
Під осінь воля нас чекає…
Та

Синові Валерію

В світанковий туман між старих ясенів
Ми пірнаємо з сином — ловити линів.

Ще не видно води, ще діяльні бобри
Не сховались в глибінь водяної

Проклятий світ! — я мовив після бою,
Коли побачив трупи у траві —
Чому я мушу втішитись тобою,
Не знаючи, ми — мертві чи живі?..

А соловейко щиро і нескупо
Почав своє —

Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання облагородить
Наших незрілих думок пересічність.

Райдуга, мов терези всесвітні,
На

Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,
Плаває тополь вовняний цвіт,
І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.

На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться

1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати, —
Не сіялось у них і не росло.

Але поет…
Ні, рими бездоганні
Його іще

Линьте, римовані стріли,
В далеч Нової Епохи.
Тих, кому все зрозуміло,
Я не шаную нітрохи.

Їх вікова обережність
Вчила тихенько жити.
Що їм ота Безмежність?
З неї

Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто

Що вам сказати, мамо,
Праведнице безталанна?..
Темрява ходить не прямо —
В неї душа захланна.

Всюди пекельне рало,
Що вимагає покори,
Навіть шляхи заорало,
Навіть

Ой, наковталися горя ми,
Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями
І захмеліти озерами.

Згиньте, недобрі привиди,
Беріївські прислужники!
А шахраї та

У заполярному тумані,
Де спомин душу холодить,
На піднебесному вулкані
Прозорий велетень сидить.

Він сам — туман чи, може, гало,
Чи, може, вічності душа…
Його палило і

Я розгубив категоричність,
Я поміркованість несу:
Приймаю місяця ліричність —
Відбитих променів ясу.

Хай не своє, нехай відбите,
Жовтаве, а не голубе…
Та глянь, яке він

Всі ми хворієм нині —
Тіло й душі в лишаї.
По небесній драбині
Сам Христос поспішає.

Він — онук гречкосія,
Син батьків невеселих.
Йди, маленький Месіє,
Бий у дзвони

Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора

Я жив, як всі: гадав, у цьому світі
Є тільки насолоди — їж та пий.
А добру дівку маєш на приміті,
То ти вже цар, а не гультяй сліпий.

Та вдарив день, немов огненне слово,
Що

Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, —
Не дай торкнутися душі
Рукам, що зраджують святині.

Хай твердить той, хто втрати в зір,
Що ти, мовляв, ідеш не в

1
Вп’ялись, як воші у старий кожух,
У тебе, Земле…
Плодимось без міри…
Нової ми не осягнули віри,
А Божий образ вже давно пожух.

Уміємо смоктати кров земну
І в пащі

Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,
Коли

Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль.
За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні
здалеку можна переплутати з радіозорею.

Ми молимось біля екрана,
Неначе біля вівтаря.

І невагомі, і прозорі,
Умиті вітром небеса
Бувають у людському горі,
Немов диявольська яса.

Незрозуміла туга в серці,
І важко дихать, важко жить…
Що знає риба в тім