Микола Петренко

Вникаю в суть поем незвичних:
Ну як, усе ж, вмістили ви
В систему образів величних
Макетик міні-голови?!

Одне й те саме крутить, знай,
Лишень замов — готове ментом!
Йому хоч голову зрубай —
Ще кращим буде рецензентом…

Жіночку, що вийшла заміж вдало,
Товариство з успіхом вітало:
«Це як диво! Нам цікаво знати:
Хто він, справді? Нічого ховати!..» —
«Хто він? — чоловік в кутку скривився, —
Той,

Не катуйте, не тягніть на дибу,
Змилуйтесь — за нього я прошу:
Правда — він спалив прилюдно книгу,
Так — свою ж, а не чужу!..

Як спалив — чи з намислу, чи здуру?.. —
Небагато

Ось тепер ти знаменитий:
Тричі критиками битий!

Запраглось самоти… Куди піти — не знаю:
За кручі, на ставок, до річки чи до гаю?..
Та колос внутрішній утерся до балачки:
— Там скрізь народу тьма! Облиш блюзнірські жарти!
Як

Чи ви чули втішні крики:
«Я великий!.. Я великий!..» —
Це під вечір (в цім секрет!..)
Міряв власну тінь поет…

Написав поет поему
(Міг би, міг би і роман!)
На одну сильненьку тему,
І герой там — Дон Жуан.

Там така любов гаряча,
Сексу вдоволь там було!..
Ну а вдома жінка

— Це по кому дзвін, по кому?..
— Автор збірки «Глибина»
Забажав сягнути дна,
І втопився на мілкому…

Не критик він. Він — богомаз:
Із вас ікону зробить враз.

Хто ти — витвір кібернетики?
Чи цитата із газет?
А чи робот від поетики?
Чи від роботів поет?..

Чортам по продавав душі,
Не бив Люциперу поклонів, —
А жив, неначе на межі
Пекельних і земних законів.

Чень, у душі є вдосталь струн,
Щоб грати: богу, дідьку, бісу.
«Я

— Так що у вас, панкреатит?
Занадто бо обличчя кисле…
— Не знаю, тільки тут болить,
Та ще на непогоду тисне…

— А в мене забиває дух,
При хвилюванні — аритмія…
— А я немов

— А це по кому бемка дзвін?
— Поет… Ще вчора був здоровий…
Та — впав на полі слави він —
Під тягарем вінків лаврових…

Від щастя оп’янів Лука:
— Де витверезник тут? — гука.

Допивши смачно келиха,
Спить критик Гавгавгав:
У склянці штучна щелепа,
І окуляри зняв…

Це все не мало б значення,
Та в опівнічний час
Підкрався лірик,
Свячений
Тим

— Я правий, бо мудріший, пробі! —
Кричав Павло (синець на лобі).
— Ні, правда на моєму боці! —
Кричав Панько (синець при оці).
— Неправий той з вас, — Гриць озвався, —
Хто

Він знявся високо — до неба,
Де слава сім вінків сплела,
Йому вже й читачів не треба, —
Були б лиш лаври та хвала!..

Украй знервована душа
Таких порядків не приймає:
Іде інфляція вірша —
Ціна ж на збірочки зростає!..

Теленовини: у черзі за субсидіями стало недобре літній пенсіонерці. «Швидка» забрала її до реанімації…

Це так, як здогад крізь пітьму,
Це так, немов до горла ніж –
Сам Бог