Микола Петренко

Рука з мечем розмахнута аж надто:
Рука з мечем, освяченим добром.
Що перед нею – грішний лютий натовп,
Присвячений богами на погром?

О, ще аж геть не пахне благовістом,
Ще

Журба в душі не скоро переброде,
Де відповідь на сто питань? Нема:
Що на вечерю в тебе, мій народе?
Чи тепло в хаті – бо ж довкіл зима?

Що ти вдягнув, яке заморське

«Нуль — ніщо!» — кричиш при всій громаді…
Ну а нуль на керівній посаді?

З щастям задаремні перемовки,
Все у нім – то сонце, то гроза…
Щастя грає із тобою в сховки,
От зловив – так ніт же: вислиза!..

Заповзає в потаємні шпарки,
Тішиться у хащі

Ким ми стали, сліпі поторочі,
І який нас чекає кінець?
Зголоднілі,
Вже й бринзи не хочем,
Якщо треба доїти овець.

На виставці Емми Андієвської

Розкраяно на шмаття теорему –
Бо що у ній, для чого і кому?
Я щойно жив у світі не моєму,
У світі, де й не чули про пітьму.

Там все

— Маю, маю думку власну!.. —
Та й притих, і, певно, вчасно,
Бо якраз на тую пору
Шеф навідався в контору.

Писано в день відкриття виставки до 70-ліття Ем. Миська і відповідного фуршету

Ну от – прийшла така година,
Коли усіх ти просвітив:
Що глина – це не тільки глина,
В ній

Ми нізвідки прийшли –
Ми прийшли із дороги в нікуди,
Ми нізвідки прийшли –
Ні, ми з гіршого – з царства облуд;
Ми із лісу прийшли,
Де з осик висне зашморг Іуди:
Їх багато

Лесю Танюку, постановнику вистави за М. Кулішем «Отак загинув Гуска», забороненою перед прем’єрою

Гинув Гуска – вже знову і знову,
Вже у тілі душа й не душа, –
На відчайну

Горта партитуру надій океан,
Затьма рилась болем героїка;
Аже вежа Корнякта – неначе орган,
Що грає «Мелодію» Скорика.
В ній радість і подив, і крихта жалю
Хлюпочуть чуттями

Дзвенить стріла Амурова, дзвенить;
У пристрасті серця палають юні,
Хоч пам’ятає кожен: слід платить
Амурові, швейцарові, красуні…

Приїхала – крізь відстані нестями,
Крізь сумніви, яких не побороть:
От схоплять, от зачавлять пазурами,
От іклами вгризуться в рідну плоть!..

Чи перша ти? Уже скількох

Павлу Тичині

Що там знову? Постріл! Постріл! Постріл!
Кат наган ховає в кобуру…
Він іде, розстріляний апостол:
Він живий – а схожий на мару.

Він іде – ви бачите,

Нехай же серце прагне, просить
Святої правди на землі!..
Тарас Шевченко

О як ми ждем, гуртуючись в ключі,
Відболених у пожаданні прощі!..
Наш час – самозапалення

Художник (пишна борода,
Берет і куртка, і палітра):
— Біда з натурою, біда!..
І розкорковує півлітру.

— Вже їх було — на різний смак,
І в позах різних — достобіса!..
А

Дике місто, змія і потвора,
Академія, форум, дурдом,
Ти стоїш – а вже гине Гоморра,
І кривавиться болем Содом.

Вавилонські обвалені мури,
На трофеях розбещений Рим… –
Не

Нас творили, неначе із глини,
Тільки ж подив серця роздира:
Три долоні до перс Магдалини,
Три їх – Юди, Ісуса, Петра?..

Може й більші – бо зваба, бо знада,
Всі наструнчені:

Батьків присуд – може я відбуду,
Перетерплю, згіркну, проклену?..
Бо вже й так – де дітися від блуду,
Що мене загнав на чужину?..

Батько сивий, зморені суглоби –
Хай приляже,

Я творю свій ковчег, я тешу, я гемблюю колоди,
Я ладнаю вітрила, у них вже лопочуть вітри,
Я чекаю біди: ось нахлинуть погибельні води,
Я вже чую гризню:
– Нас бери, а отих не