Микола Петренко

Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах,
В потойбічнім царстві міражу –
Я прийду шукать себе в архівах:
– Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!..

Хто лежить? Записники, блокноти,
Диски,

Двір оцей, полишений тобою,
І тобою – де ми? Нас нема!..
Заростає густо кропивою,
А вона лютіша, ніж зима.

А вона росте, росте і глушить
Навіть наші ще малі сліди;
А вона

Що зі мною: небо без блакиті,
Перепони зводяться сторчма… –
Наче я блукаю в лабіринті,
А із нього виходу нема.

Тьма доріг – і це непояснимо,
Густо – терновище край

Сниться, що я не вдома:
Хащі чужинних міст…
Сутність моя зникома –
В храмі чортівськім гість.

Сниться: хула ворожа,
Гаєрський сміх луна;
Сниться, що я не

Травневий день – а морозно чомусь,
Неначе й тут себе шукає вічність:
Ось тінь чиясь – я з нею обнімусь,
Мені набридли самота і відчай.

Ось так – плече, ось так – плече в

У баби Насті сорок три напасті,
А ще ж недавно наче дзвін гула…
А нині, гей – ловіте бабу Настю,
Бо ж це вона з лікарні утекла.

Порахували: це важка недуга,
Задорога, сама не

Це день, коли приречені на здобич
І ти й не ти, і зболена душа:
Це день, коли люципер ходить обіч
Та ще й тебе глумливо потіша:

Давай, гріши, гріши, хіба то страшно?
Короткий