Микола Петренко

Повернулися батько з війни –
У сорочці вродились вони.

Щастям зустрічі повняться мати:
– Скинь сорочку, вже треба й попрати.

Та сорочки тієї не знять –
Батько з болю зубами

Стократно тіло розіп’яте
У цій катівні навісній…
Гер вахман “Місячну сонату”
Заграв на скрипці чарівній.
Його душа, як гаддя злісна,
За вахту насоталась вщерть.
Невже це їй

Кажуть: вродилося все від любові.
Істині цій ми повірить готові,
Тільки — що істина скаже сама?
Істина каже: «В цім правди нема.
Зважте лишень, мудреці безголові:
З чого от я

(Студентський жарт)

По алеї парку ходять двоє.
Випадково я підслухав їх:
— Ладен все зробить для тебе, Зою:
Хочеш — груди розірву надвоє,
Серце покладу тобі до

З щастям задаремні перемовки,
Все у нім – то сонце, то гроза…
Щастя грає із тобою в сховки,
От зловив – так ніт же: вислиза!..

Заповзає в потаємні шпарки,
Тішиться у хащі

Дикий степ з уяви козака,
Тополина, як похмільна чарка…
Ще вітряк з етюду Патика –
Що у ньому жив, напевно, Барка.

Не вилазь із нього, не вилазь:
Маєш стіл для праці – куті

Знов таке – мов сповідь при вині,
При високій славі чи неславі:
Бог простив розбійнику? Я – ні!
Ну хіба що в смертну мить Варавві.

Бог пішов – та чи до злидаря?
Митар

Журба в душі не скоро переброде,
Де відповідь на сто питань? Нема:
Що на вечерю в тебе, мій народе?
Чи тепло в хаті – бо ж довкіл зима?

Що ти вдягнув, яке заморське

О так, ти там, в негаснучій блакиті,
Під сяючим архангельським крилом:
Ти разом з Ним – о так, бувають миті,
Коли ви обіч, за одним столом.

Під вітами розвесненого саду,
Під

Це якесь несправжнє марево,
Не такого я хотів… –
Паперовий мій кораблику,
Ти на айсберг налетів!..

І ніхто-ніхто не знатиме,
Як воно і що воно:
На борту музика

Батьків присуд – може я відбуду,
Перетерплю, згіркну, проклену?..
Бо вже й так – де дітися від блуду,
Що мене загнав на чужину?..

Батько сивий, зморені суглоби –
Хай приляже,

Нарвані м’язи, батькове сім’я,
Краплі червоні в тромбах трави…
…Ставили їх тім’ям до тім’я –
Щоб одним пострілом дві голови!..

Ні, так не завжди, це тільки символ,
Це стяг

В царстві суєтної благодаті,
В царстві правдожерства і бридні –
Дід казав: – Ми розумом багаті?
Прикидався, внучку: ми дурні!..

Ти прикинься: ваша правда вища,
Ваша мудрість

Ми нізвідки прийшли –
Ми прийшли із дороги в нікуди,
Ми нізвідки прийшли –
Ні, ми з гіршого – з царства облуд;
Ми із лісу прийшли,
Де з осик висне зашморг Іуди:
Їх багато

Ось так воно було, що й зрозуміти годі –
Бо це уже мої, не божеські труди:
Я вибрав свій народ поміж усіх народів,
Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!

І мати в радості не

Сатанинський чи божий проклін,
Чи заклята ворожа всесилість?
Вже загинуло сто Україн,
Сто дубових хрестів похилились;

Вже запалися сотні могил,
Похлинулися всоте Сибіри,
І

«Нуль — ніщо!» — кричиш при всій громаді…
Ну а нуль на керівній посаді?

Миротворці, хочете ви знати,
Записать до вічних папірців,
Задля чого винайшли гармати?
Щоб перестріляти горобців!

Ця баєчка — про коропця.
В ній дуже близько до кінця,
Бо той зухвалий коропець
Стрів черв’ячка з гачком…
Кінець.

Та — не скінчилась байка ця:
Метнувсь щупак до

Друзі, виряджаючись в дорогу
До ясної звабної мети?
Не звикайте ви ходити в ногу,
Надто — переходячи мости.

Міст не може втримати громаду —
«Ліва-права!..» —
в прірву з