Микола Петренко

За листами М. Драй-Хмари

Вітер втіху розсіва:
Ти вже більше не вдова,
Ти із рідним, ти із ним! –
Свічу ставить херувим.
Ти ж терпіла, як могла,
Може, й бога

Де бачив хто із смертних і коли,
Щоб правила без винятків були?
Шукай, шукай, бо ж пам’ятати слід,
Як є парадний — буде й чорний хід.

Нехай же серце прагне, просить
Святої правди на землі!..
Тарас Шевченко

О як ми ждем, гуртуючись в ключі,
Відболених у пожаданні прощі!..
Наш час – самозапалення

А роздум – а розпач! Розраду несе,
І хай похлинається злоба:
Я певен: це проба! Це проба – і все!
Звичайно, невдала – бо проба.

Бо злоба й покута зійшлися в одне,
Добро тут

Дике місто, змія і потвора,
Академія, форум, дурдом,
Ти стоїш – а вже гине Гоморра,
І кривавиться болем Содом.

Вавилонські обвалені мури,
На трофеях розбещений Рим… –
Не

І знов проклятий сумнів мій
Ятрить розчахнуто і терпко:
В раю не має жити змій!
Якщо там змій – то це вже пекло!..
То він, підступний як завжди,
Нетямних ловить на

Художник (пишна борода,
Берет і куртка, і палітра):
— Біда з натурою, біда!..
І розкорковує півлітру.

— Вже їх було — на різний смак,
І в позах різних — достобіса!..
А

Нас творили, неначе із глини,
Тільки ж подив серця роздира:
Три долоні до перс Магдалини,
Три їх – Юди, Ісуса, Петра?..

Може й більші – бо зваба, бо знада,
Всі наструнчені:

Ти промовив: – Йди до правди, сину,
І нікого в світі не вини!..
Так, це ти мене із неба скинув –
Між гадюччя, люті, звірини.

Добре ще, що небо повне сяйва,
Що в степу зелена

Ким ми стали, сліпі поторочі,
І який нас чекає кінець?
Зголоднілі,
Вже й бринзи не хочем,
Якщо треба доїти овець.

Я творю свій ковчег, я тешу, я гемблюю колоди,
Я ладнаю вітрила, у них вже лопочуть вітри,
Я чекаю біди: ось нахлинуть погибельні води,
Я вже чую гризню:
– Нас бери, а отих не

Що неслава – над полями дим,
Слава – понад світом позолота:
Я прибивсь до гурту – йти за Ним,
Бо ж така до дива заохота!

І уже таємна правота
Виграє під вітром, наче

(Студентський жарт)

По алеї парку ходять двоє.
Випадково я підслухав їх:
— Ладен все зробить для тебе, Зою:
Хочеш — груди розірву надвоє,
Серце покладу тобі до

Це молоде ягня відібране на жертву,
Вже точить жрець ножа – о так, воно впаде!
А я кричу богам насуплено і вперто:
Не рухайте його, воно замолоде!..

А я комусь кричу, зриваюся і

Знову доля карти розтасує,
Знов затьмарить лихом геть усе…
Він же знав, Отець, що жертва всує,
Смерть страшна – а людство не спасе.

Він іще озлобиться, накличе
Війни, мор,

Не зав— лиш зам. Але солідний зам.
І як гніздо узявся будувати, —
То будував, звичайно, вже не сам:
Сам лиш казав, де списувать та брати.

Ось фонди ті, що наче «для села»,
А

Рука з мечем розмахнута аж надто:
Рука з мечем, освяченим добром.
Що перед нею – грішний лютий натовп,
Присвячений богами на погром?

О, ще аж геть не пахне благовістом,
Ще

Аж затісно від сірих хмар,
Мокре небо аж геть безкрає… –
Стережіться: це день почвар,
А за ними – мишачі зграї.

День такий, як Пилатів суд,
День, коли не в пошані

— Помер Охрім…
— Господь з тобою!..
Притьмом од чого вмерти б мав?!
— Та, бач, з утробою одною
На двох весіллях побував.
— Не вірю, щоб помер із того:
Він в інституті

Це поле бою змите кров’ю вщерть,
Під ревтиме гарматних перегуків:
З живих є хто? з живих є тільки смерть,
Відгонює кистям неситих круків.
Із хащі вовк – отут не підступи,
Бо