Микола Петренко

На тернистій життєвій стезі
Як не схибити бранцю побожному:
Маю ангела – так, як і всі,
Маю чорта – дається не кожному.

Звідти зріє моя ненасить
Проминання морозними

Помилився в розрахунках зав.
— Ах, це я тут винен!.. — Гриць сказав.
Зав наплів у рапорті дурниць.
— Знову я наплутав!.. — мовив Гриць.
Помилки ці варті похвали —
І Грицькові

Наче чорноризим казусом
Вечір той запалахтів:
Відреклись вони відразу всі,
Хто був ближчий від братів.

Відреклися – щоб увірувать,
Оцет істини п’ючи,
Щоб страждати поміж

Я іду – ясна моя дорога,
Йду у світ – йому немає меж:
Гонору у мене – як у Бога,
Віри в мене – аж по саму креш.

А в житті любові щедра міра,
А невдач ще більше – тьмуща

Звір, що у душі у нас,
Прагне харчу повсякчас.

Така в науки влада, що кожна таїна
Свої секрети давні розкрити їй готова.
Лиш де зимують раки — чомусь ніхто не зна,
Хоча про них частенько у нас ведеться мова.

Тим більш

Така нещадність до чужих богів,
Що хрипне сталь і рве нестяму порох,
І вража кров хлюпоче з берегів –
Кудись тече крізь злобу і крізь морок.

Це так вроста правиця в

Ось тепер край річища земного,
На перетирлованій стерні, –
Похвалюся: я не вбив нікого!
Похвалюсь – і болісно мені.

Бо ж тепер, коли регочуть «гради»
І печаль на землю опада

Два власних «я» змогли в душі ужитись.
І от щоранку — він до цього звик —
Скоріш вставав любитель похмелитись,
Опісля вже нікчемний трудівник.

Стократно тіло розіп’яте
У цій катівні навісній…
Гер вахман “Місячну сонату”
Заграв на скрипці чарівній.
Його душа, як гаддя злісна,
За вахту насоталась вщерть.
Невже це їй

За колючими дротами
Простір мрійно-весняний,
Там від вишки і до брами
Ходить, ходить вартовий.
Він іде, ступає важко
З автоматом на ремні:
В дуло встромлені ромашки

Знов таке – мов сповідь при вині,
При високій славі чи неславі:
Бог простив розбійнику? Я – ні!
Ну хіба що в смертну мить Варавві.

Бог пішов – та чи до злидаря?
Митар

Важкими страхами налякана,
У пошуках хліба щоденного –
Ти плакала, мамо, ти плакала,
Сльозами вітала Рожденного

Ти плакала – сльози аж дзенькали,
Неначе на люту

Для убогих доля — наче тітка,
Все ж таки й вони — при божій ласці:
Переспала з євнухом сирітка —
Та й колише «лялечку» в запасці…

Голова — за розмір шістдесятий,
Шапку — й ту нелегко підібрати.

Ну, а тут вінок дарує слава;
Замалий віночок, звісна справа.

Тисне, клятий, що тут говорити!..
Може, дать

Це якесь несправжнє марево,
Не такого я хотів… –
Паперовий мій кораблику,
Ти на айсберг налетів!..

І ніхто-ніхто не знатиме,
Як воно і що воно:
На борту музика

Я ріс – наче ніс до ікони свічу,
Я ніс, я підходив під крилос.
Господь мене зміряв, сказав: – Доточу!
Бо щось ти, козаче, не виріс!

Всіх бачу – тебе ж не примічу в юрбі,
У

Жінка стіл заставила гоже,
А він сидить, їсти не може,
На страви припасені погляда:
— Не можу їсти, — каже, — біда…
Не можу їсти, і не проси,
Ні редьки з медом, ні

Брели ми полем навмання,
Аж бачим: скаче зайченя!

Чи не омана? Тільки ж ні:
Стриба, сіреньке, по стерні.

Це вперше за багато днів
З нас кожен диво це зустрів.
Ми,

В царстві суєтної благодаті,
В царстві правдожерства і бридні –
Дід казав: – Ми розумом багаті?
Прикидався, внучку: ми дурні!..

Ти прикинься: ваша правда вища,
Ваша мудрість