Микола Петренко

Завіншуймо від воріт,
Посіваймо край порога,
Що в цім домі сто сиріт
Без отцівської підмоги.

Сяє зірка угорі,
В душах зерна проростають.
Може, є десь матері,
Може, десь

Моралі не читай свині —
Однак лежатиме в багні.

Вище хмари, до зірок
З димаря пливе димок:
У печі бабуся Ганка
Випікає Колобок!

Лис петляє край ліска,
— Кличте в гості! — вовк гука.
Сірий зайчик і зайчиха
Теж

Певно, ти в свою промову
Вилив меду цілий куб, —
Тож промовив перше слово —
І язик прилип до губ…

Шукали правду вдень і уночі,
І от знайшли, уперті шукачі.
А правда гола — то й немає дива,
Що не впустила — бо була цнотлива…

Усі однакові з лиця,
Алє — не в матір, не в отця:
Всі — копії із папірця…

Спіймає мишу — їсти не спішить,
Хоча й голодний — а чекає доти,
Коли господар вернеться з роботи,
Коли замок у дверях заскрипить…

Гляньте всі: на поводу
В небі хмару я веду!
Біла хмара мерехтить,
А за нею тінь біжить:

Значить, я і тінь веду
На своєму поводу!
Тінь і хмарка — це все мій
Повітряний

Пінзель – хто він, богомазний кормчий,
Де безсмертям повна кожна грань?
Пінзель – той, де пристрасті аж корчать,
Де аж надмір болю і страждань.

В кожній позі, майстре, в кожнім

А на горі на Мочарній
Живуть звірі незвичайні:

З одним вухом, з одним рогом,
Смичуть сіно там під стогом.

А у тих, на полонині,
Не хвости, лиш половини.

А ще далі,

Заболів у кухаря живіт —
От і всім дієта на обід.

Щедрий вечір у Роздолі!
Загула хуртеча в полі,
Лиш зоря на видноколі
То далека, то близька.

Там чекає хресна мати,
Виглядає сина з хати:
Щось нема її дитяти,
Чи в

Невідомо, звідки в нього
Ці химерні звички:
Про ключі в науці бомка —
Сам шука відмички…

Кинув батько синові згори:
— Не мавпуй дорослих — не кури!..
Та синок від тата не відстав:
— А кого ти, тату, змавпував?..

Киньте ті жорстокі жарти,
Не глуміться надто зло:
Ікс вмирає від інфаркту?!
В нього ж серця не було!..

«Кращого шосе нема на світі!..» —
Хваляться ремонтники у звіті.
В звіті — так! — погодимося з вами.
А шосе — лиш горбики та ями…

Приніс вагомий аргумент,
І терези хитнулись вмент.
Аж раптом всі прийшли до тями:
Та ж він на шальку став ногами!..

Нарешті всіх нас прояснило:
Та це ж підсвічник — не світило!..

— Іду на дно!.. — кричав без тями.
Ну що йому сказати тут?
— Хіба одно: що під ногами,
Нарешті, буде мати грунт…

«Гей, та я, — один хвалився, —
Всі моря обплавав, хлопці!..»
А на березі втопився —
У бездонній півлітровці…