Михайло Старицький

Дайте мені, браття милі,
Крила соколині:
Облечу я край мій рідний
Об єдній годині;

Пошукаю, чи лишилась
Хоч мала місцина,
Де б не знати було кігтів
Пана й

— Гей ти, ниво, — в тебе гону
Од Карпату аж до Дону!
Та широка ж, як погляну,
Геть укрилась килимами,
Огорнулася лугами,
Простяглася до Лиману.

Що ж то, ниво, лихом

Чи довго ще будуть нас кривдить на світі
Напасті та злоба кривава?
Чи ми ж не одної пак матері діти?
Чи жити не маємо права?

За віщо ж розрада? Для чого не милі
Братам наші

Україно, моя рідна нене!
Ой тяжке життя твоє й мерзенне!
Що як гляну на гаї темряві –
Тільки вбачу річеньки криваві,
Що як гляну на степи широкі –
Тільки вбачу могилки високі,

Яка манісінька лежиш ти у труні,
Моя зориночко досвітня, яснозора!
На заході блиснула ти мені
На жаль тяжкий, на невимовне горе;
Як квітонька, підрізана серпом,
Ти полягла

Чом не весел, мій соболю,
Чи й мені журби не знять?
Хоч у шахи я з тобою
Буду сміливо гулять?

«Ох, то туга незбавима, –
Я боровся кільки крат:
Вже давно мені очима

Прощаємось ми надовго з тобою…
Кохання – глум в невольничій пітьмі:
В своїм краю ти будеш вік рабою,
Я буду теж в рабському вік ярмі.

Не бачиться тобі, мій квіте

Голосить дзвін… В церквах сумна одпра
Кадильний дим осяяний вогнем,
І ницем люд… Кому співаєш – «слава!»,
Чиїм ти молишся «страстям»?

Чи відаєш: то справді був

Де мені подітись з лютою нудьгою,
Чим мені розбити мою тугу-муку?
Ох, давно я зняв би вже на себе руку,
Та жаль груди давить, серце, за тобою:
Що на тебе гляну, вірная дружино,

Світить сонце; хоч тепла ще
Певного немає.
А в садочку стало краще —
Травка видибає,
Зацвітуть от-от черешні,
Агрус і порічки;
По стежках гуляють гречні,
Видно,

Як пишно тут! Покинув я весло,
Нехай пливе мій човен за водою…
Мов зайнялось вогняною стягою
На заході розтопленеє скло.

Ані дихне… Ген-ген туман густий
Вже огорта наміткою

М. П. Драгоманову

Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину

Минає рік… нудний, окритий млою, –
Без радощів, без ясних навіть днів…
Мов каганець, засвічений без лою,
Він не горів, а тільки-но чадів
І чадом тим давив нам серце кволе,

Коли засну навіки в домовині
Й сира земля поляже на мені,
Чи хто згада поета на родині,
Чи прийде хто к могилі, а чи ні?

Кому прийти? Я свої думи-муки
Виспівував в святій

Тяжко, важко по світу блукати
Із срамотним тавром на чолі,
А ще тяжче дивитись на брата,
Як бідує на власній землі,
Як блука у моральній сліпоті,
Не пізнавши й самого себе,

До І. Білика

Оце переглядав колишнії листи…
Яка безодня вже лягла між тим минулим!
Давно пак діялось? А серце сном нечулим,
Мов павутиною, успів час оплести!

І де

Пам’ятi М. Ф. Л.

Душа болить від поривання,
Німіють з туги почуття…
Яке урвалося дихання!
Яке погасло знов життя!

Не стало друга в нас, не стало!
Зламалась

Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогі,
Дніпра ревучого славетнії пороги
І хвили золоті твоїх шовкових нив!

Як я любив у хмарах вишняку
Твої білесенькі,

Занадто вже! Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї…
Панує зло, закублилась пітьма..
Терпець урвавсь, – але бринять надії…

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,
Ні милості від

Серце моє нудне, серце моє трудне!
Стукотиш у грудях, дзвониш, мов на трунне,
День і ніч не маю від тебе спочину,
Дай хоч раз заснути на малу хвилину:
Хай на мить позбудусь горя