Михайло Старицький

Ох, і де ти, зіронько
Та вечірняя?
Ох, і де ти, дівчино
Моя вірная?

Чи кому зорять тепер
Твої оченьки
У садочку пишному
Серед ноченьки?

Чи кому

(На повстання болгар проти турків)

До броні! Настала година слушна
За рідний край стать в обороні,
Бо вже доконала неволя страшна…
До броні, слов’яни, до

Зіходить місяць, гаснуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову наді мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою

(З чеського)

Ой щербата ти, слов’янська доле:
Куди глянеш – усе босе й голе!
Скинеш оком на луги темряві –
Тільки вбачиш річеньки криваві,
Скинеш оком на степи

(На спомин 18 ст. ст. марця 1893 р.)

Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,
Гучить твоя кобза, народові служе,
Гучить, голосна та правдива, і спів
Її на мамону не

Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ж ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німії

Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем

Коли засну навіки в домовині
Й сира земля поляже на мені,
Чи хто згада поета на родині,
Чи прийде хто к могилі, а чи ні?

Кому прийти? Я свої думи-муки
Виспівував в святій

М. П. Драгоманову

Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину

Ніч згори зорить очима,
Скрізь і тиша, й млява…
Тільки в церкві світло блима,
Бо ще йде одправа.

Ой піду, щоб збутись суму,
Я на ту вечірню,
Та отишу свою думу,
Тугу

Палац сіяє. У світлиці
По стінах, стелі, тут і там,
Горять вогні, мов ті зірниці,
На втіху спещеним очам.

Біліють обруси стягою,
Гра скло веселкою на них;
Столи аж

(На мотив з венгерського)

Забутливі люди… Чи ви ж мені змала
Колись не казали щоденно, бувало,
Що нам заповідав господь розіп’ятий,
Щоб люди любились, як друзі, як

У пишному салоні,
Круг чайного стола,
Розмова йшла про коні,
Про цукрові діла;
Хтось кинув тут про молодь…
І загули гуртом:
«Вона здіймає колоть,
Не учиться цілком,

Вечір. Тихо, ясно…
Зірочка зоріє…
Із садочка красно
Пахощами віє;
Стеляться сутіні,
Тумани лягають;
Кетяги жесміні
В вікна зазирають.
Щось гуде струною
Над

Весна іде. Сніги чорніють;
З-під них пожовклі та бліді
Виходять руна; скрізь леліють
Озера талої води.
На плеса з вирію ключами
Високо линуть журавлі…
А з сел шляхами чи

Минає рік… нудний, окритий млою, –
Без радощів, без ясних навіть днів…
Мов каганець, засвічений без лою,
Він не горів, а тільки-но чадів
І чадом тим давив нам серце кволе,

Україно, моя рідна нене!
Ой тяжке життя твоє й мерзенне!
Що як гляну на гаї темряві –
Тільки вбачу річеньки криваві,
Що як гляну на степи широкі –
Тільки вбачу могилки високі,

Ночі темряві з завірюхами
Окували геть землю кригою,
Обвили її білим саваном,
Приоздобили в срібло-паморозь;
Розпустили скрізь своє військо ви,
Військо збурене та безжалісне,

Сумно і темряво. В вікна заплакані
Лізе холодний туман;
Хмарою линуть галки перелякані;
В санках біжить якийсь пан.

В хутрі ведмежому тепло вельможному;
Огир басує

Красувала весна, розцвітали садки,
Як ми батька востаннє стрічали,
Як у нас, молодих, серце рвалось в шматки
Від великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясенову труну
Ми

Останні сили дарма трачу,
Минає марно день по дню…
Посивів волос, а ледачу
Сльозу ніяк я не спиню;
Поки життям ще серце тліє,
Вона зі дна його зрина, –
У ній одурена надія