Михайло Старицький

До І. Білика

Оце переглядав колишнії листи…
Яка безодня вже лягла між тим минулим!
Давно пак діялось? А серце сном нечулим,
Мов павутиною, успів час оплести!

І де

Як часом у тебе заграє
Ухмилка на ясних вустах,
Мене мимохіть огортає
Якийсь несподіваний страх:

В очах твоїх відблиск блакиті,
А в серці смиріння святе…
Чи зможеш

Зіходить місяць, гаснуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову наді мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою

(З чеського)

Ой щербата ти, слов’янська доле:
Куди глянеш – усе босе й голе!
Скинеш оком на луги темряві –
Тільки вбачиш річеньки криваві,
Скинеш оком на степи

Чи пам’ятаєш, як з тобою
Прощавсь я пізньою добою?
Вечірня зіронька зійшла
В безодні синій над горою,
Понад дібровою німою
Якась пташина проплила…
На сході десь чорніла

Дивлюсь на тебе, і минуле
Знов вирина зі дна нечуле
І будить в хворім серці рій
Колишніх образів та мрій;
З тебе, красо, очей не зрушу…
У пустку темну, мою душу,
За кілька

(Експромт у день бенефісу)

Артисте, друже, чудодіє,
Віншую з святом я тебе.
Най твій талант всім серцем гріє
І підживля усе слабе…
Най усміхнеться Неньці

Хвилями котиться голос,
Мов розлягається луг;
Тихо та гарно в садочку,
Цвіту вишневого дух.

В темряві неба, високо,
Променем зірка мигтить;
Хворую душу моторно

Тяжко, важко по світу блукати
Із срамотним тавром на чолі,
А ще тяжче дивитись на брата,
Як бідує на власній землі,
Як блука у моральній сліпоті,
Не пізнавши й самого себе,

(На спомин 18 ст. ст. марця 1893 р.)

Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,
Гучить твоя кобза, народові служе,
Гучить, голосна та правдива, і спів
Її на мамону не

(На мотив з венгерського)

Забутливі люди… Чи ви ж мені змала
Колись не казали щоденно, бувало,
Що нам заповідав господь розіп’ятий,
Щоб люди любились, як друзі, як

У пишному салоні,
Круг чайного стола,
Розмова йшла про коні,
Про цукрові діла;
Хтось кинув тут про молодь…
І загули гуртом:
«Вона здіймає колоть,
Не учиться цілком,

(До поновлення могили)

За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить, –
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

І

Жалібного на струнах не грай,
Мій єдиний, коханий мій друже!
І серденька мого не вражай,
Бо воно і без того недуже.

А утни мені пісню одну,
І широку, й веселу, як воля, –

Занадто вже! Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї…
Панує зло, закублилась пітьма..
Терпець урвавсь, – але бринять надії…

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,
Ні милості від

Ой знущались з мого слова,
В рідне кидали каміння,
А воно, живуче, знова
Одягалося в проміння,
Окрилялось в дивні згуки
І будило, знай, орлицю —
Нашу матір — зняти

Чудова ніч, блискочуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову надо мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою ледве

Зорі, зорі, ясні очі
В темній, смутній глибині,
І по синіх шатах ночі
Роєм сиплються вогні…

Мріють, тонуть в темнім морі,
На незмірних глибинах…
І на серці в тебе зорі,

Красувала весна, розцвітали садки,
Як ми батька востаннє стрічали,
Як у нас, молодих, серце рвалось в шматки
Від великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясенову труну
Ми

Останні сили дарма трачу,
Минає марно день по дню…
Посивів волос, а ледачу
Сльозу ніяк я не спиню;
Поки життям ще серце тліє,
Вона зі дна його зрина, –
У ній одурена надія