Михайло Старицький

О, дякую, що ти прийшла-таки…
Я цілу ніч в безсонні знемагався,
З примарами химерними вагався,
Розважував сполошені гадки…
Вони отут безладним роєм грали,
Сміялися над марієм

Ніч. Замовкли денні речі
Надокруг німа стіна…
Тільки іноді з-під печі
Чути голос цвіркуна,

Та годинник однотонно
Гомонить, знай, – цок та цок.
І нудливо, мовби сонно,

Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки…
Мій боженьку! Як діялось давно,
Коли тут був

В моїй хатині тепло, сухо,
Палають весело дрова;
Надворі ж оха завірюха,
Мов звір голодний завива,
І наддає пергу гризоті
Та каламуття голові…
Ох, як тепер отій

Не плач, моя рибко кохана,
Шануй оченята-зірки!
Я знаю, образили сп’яна
Тебе оті пані бридкі:

З тебе насміхалися знову
На гулянці майській в гаю, –
За одіж селянську

Зорі, зорі, ясні очі
В темній, смутній глибині,
І по синіх шатах ночі
Роєм сиплються вогні…

Мріють, тонуть в темнім морі,
На незмірних глибинах…
І на серці в тебе зорі,

Сядьмо тут, рибчино, в холодочку, –
Славно так на травці одпочити…
Подивись, – немов ми у віночку –
Явір так шатром розкинув віти;

Квітом геть укрита вся пахучим
Біля його

На вас, завзятці юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,
В думках у вас немає бруду,
І в серці гріється

Місто спить. Млою густо повиті,
Маячать кам’яниці жахні…
Знишкло все; тільки збещені, ситі
Ще чигають на втіхи смачні;

Наласуючи за день утробу,
Тра додать їй розкош і вночі,

I гвалт, і кров… справля сваволю сила,
Роз’ятрена, з запеклістю в очах,
З гадюками, що віються, мов крила.
І з піною на зціплених устах…

За нею вслід рабів густа

Парно, душно, як ніколи…
Все куня у млявім сні,
Лиш бринять пестливо бджоли
До гвоздик, що ген рясні –

Пишні мліють в сутім злоті,
Від жаги аж цвіт позблід…
Я ж холону й

Посвята доні Людмиді

У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру…
Скалки

Пам’ятi М. Ф. Л.

Душа болить від поривання,
Німіють з туги почуття…
Яке урвалося дихання!
Яке погасло знов життя!

Не стало друга в нас, не стало!
Зламалась

Дайте мені, браття милі,
Крила соколині:
Облечу я край мій рідний
Об єдній годині;

Пошукаю, чи лишилась
Хоч мала місцина,
Де б не знати було кігтів
Пана й

Війна! Війна! Часописи лукаві
Розпалюють, розносять скрізь брехню,
Що наш народ жадає, прагне слави
Кривавої, що на сумну стерню

«Женця» страшного все нести готове:
І голову,

В грудях вогонь, холодне повівання
Вже чую смерті над чолом…
І знов зрина пекучеє питання,
Яким заснути маю сном?

Чи в ту страшну, сподівану хвилину,
Коли перерветься життя,

Що не день, то гірша мир трухлявий,
Все кона у непробуднім сні,
І нема чим дихать правді млявій
Під п’ятою кривди, у багні;

Над усім панує явза люта,
Братолюбства висохло

Посвята моїй дочці Людмилі

Тихо плине нічка дружа,
Одбива сріблом вода,
І ласкаво хвиля дужа
В міру човник наш гойда.

З нас ніхто не заговоре, –
Мов завмерли

Як з тобою ми спізнались,
Всі нам зорі усміхались,
Як рядком сиділи щасно,
Всі цвіли садочки рясно,
А як вперш поцілувались –
Соловейки заливались,
Та й в усіх людей

Ой знущались з мого слова,
В рідне кидали каміння,
А воно, живуче, знова
Одягалося в проміння,
Окрилялось в дивні згуки
І будило, знай, орлицю —
Нашу матір — зняти