Михайло Старицький

Війна! Війна! Часописи лукаві
Розпалюють, розносять скрізь брехню,
Що наш народ жадає, прагне слави
Кривавої, що на сумну стерню

«Женця» страшного все нести готове:
І голову,

Ночі темряві з завірюхами
Окували геть землю кригою,
Обвили її білим саваном,
Приоздобили в срібло-паморозь;
Розпустили скрізь своє військо ви,
Військо збурене та безжалісне,

Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки…
Мій боженьку! Як діялось давно,
Коли тут був

З напасником нашого слова та правди і волі
Поклав я життя на боріння,
За теє знайшлось і своїх необачних доволі,
Що вергали в мене каміння…

І от я доплентавсь під ним аж до

Посвята доні Людмилі

У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилях холодних Дніпра.

Кінь рине насупроти виру,
Скалки

Чорне хмарище суне повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Огорта навкруг землю крилами…
Оперезане скрізь

Чи довго ще кривді і гвалту тлумити
Святе наше право розвою?
Невже не одної ми матері діти,
Невже не брати між собою?

За віщо ж зневага? Для чого не милі
Братам наші щирі

Нехай згадається в цих думах
Здавен прихильний вам піїт:
Багато сховано в них суму
І поривання давніх літ!
Колись байдужими перстами
Перекидаючи листки,
Ви спогадаєте і

Ізнов нудьга, непрохана кума!
І серце буцім жде якоїсь-то отрути…
Мовчи, бездольнеє! Недовго нам тягнути,
Доплентались, що й світла вже нема!

Чого чекать? Одурено

Лежав він у крові, пронизаний ножем…
В останній боротьбі його стискались руки,
Хапаючись з безпам’ятної муки
За груди, спечені вогнем.

В очах іще немов життя було,
Але вже

Парно, душно, як ніколи…
Все куня у млявім сні,
Лиш бринять пестливо бджоли
До гвоздик, що ген рясні –

Пишні мліють в сутім злоті,
Від жаги аж цвіт позблід…
Я ж холону й

(М. В. Ковалевського)

З неба скотилась зоря променистая
В темну глибінь океана…
В мирі порвалася чесна та чистая
Жизнь, за братерство віддана.

Згасла лампада, що

Шлях крутий… розжевріле, знай, сонце пече
Кам’яні розжевріли пороги…
Об загострий стрімчак ти скалічив плече,
В рині-приску попік свої ноги;
Надірвала, звела твої груди зла путь,

На прю! Без ляку і зневіри —
За правду, волю й рідний край!
Бо завзялися бузувіри
Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить

Минає рік… нудний, окритий млою, –
Без радощів, без ясних навіть днів…
Мов каганець, засвічений без лою,
Він не горів, а тільки-но чадів
І чадом тим давив нам серце кволе,

Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ж ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німії

Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем

Ніч згори зорить очима,
Скрізь і тиша, й млява…
Тільки в церкві світло блима,
Бо ще йде одправа.

Ой піду, щоб збутись суму,
Я на ту вечірню,
Та отишу свою думу,
Тугу

За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З

Як з тобою ми спізнались,
Всі нам зорі усміхались,
Як рядком сиділи щасно,
Всі цвіли садочки рясно,
А як вперш поцілувались –
Соловейки заливались,
Та й в усіх людей

Дунаю, Дунаю! Наш діду старезний, коханий!
Чого каламутний? Чи крові напився ти п’яний?
Ревеш, скаженієш, аж хвилі червоні повстали,
Шумують, скакають, зірвати силкуються скали;
А