Михайло Старицький

Читаю знов тяжкі глаголи,
Ридання, мучення співця;
Такої муки ще ніколи
Не спочував на серці я!

Ти вік страждав, гірку пив чашу,
Та хоч з надією умер
На слушний час, на

Серце моє нудне, серце моє трудне!
Стукотиш у грудях, дзвониш, мов на трунне,
День і ніч не маю від тебе спочину,
Дай хоч раз заснути на малу хвилину:
Хай на мить позбудусь горя

М. П. Драгоманову

Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину

Україно, моя рідна нене!
Ой тяжке життя твоє й мерзенне!
Що як гляну на гаї темряві –
Тільки вбачу річеньки криваві,
Що як гляну на степи широкі –
Тільки вбачу могилки високі,

Чудова ніч, блискочуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову надо мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою ледве

Як часом у тебе заграє
Ухмилка на ясних вустах,
Мене мимохіть огортає
Якийсь несподіваний страх:

В очах твоїх відблиск блакиті,
А в серці смиріння святе…
Чи зможеш

На прю! Без ляку і зневіри —
За правду, волю й рідний край!
Бо завзялися бузувіри
Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить

В моїй хатині тепло, сухо,
Палають весело дрова;
Надворі ж оха завірюха,
Мов звір голодний завива,
І наддає пергу гризоті
Та каламуття голові…
Ох, як тепер отій

Чого свої очі, чого свої милі
Вмиваєш гіркими слізьми?
Хіба ж ти не знаєш, що люди, як хвилі,
Байдужі, холодні, німії

Кепкують над краєм твоїм сиротливим,
Ти крушишся серцем

Сиділи ми, каганчик миготів,
Дві тіні, тремтячи, сягали аж до мура,
А у вікно дивилась ніч понура,
І вітер злий щось безнадійне вив.

Мов поминки холодні та німі,
Сиділи ми

Хвилями котиться голос,
Мов розлягається луг;
Тихо та гарно в садочку,
Цвіту вишневого дух.

В темряві неба, високо,
Променем зірка мигтить;
Хворую душу моторно

Не руш, о подруго, не руш моєї врази,
Бо хоч твоя рука тендітна й молода,
А все ж поворухне і муки ті, і сльози,
Від котрих ти сама б відскочила бліда!

Не заглядай в мою

Ніч насунулась, на небі
Зоря засвітила.
Людські сльози і турботи
Соном оповила.

Люди сплять; усюди тиша,
Тиша та темрява…
Тільки в церкві нашій вбогій
Ще іде

Сядьмо тут, рибчино, в холодочку, –
Славно так на травці одпочити…
Подивись, – немов ми у віночку –
Явір так шатром розкинув віти;

Квітом геть укрита вся пахучим
Біля його

На вас, завзятці юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,
В думках у вас немає бруду,
І в серці гріється

Посвята доні Людмиді

У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру…
Скалки

Як пишно тут! Покинув я весло,
Нехай пливе мій човен за водою…
Мов зайнялось вогняною стягою
На заході розтопленеє скло.

Ані дихне… Ген-ген туман густий
Вже огорта наміткою

Чи довго ще будуть нас кривдить на світі
Напасті та злоба кривава?
Чи ми ж не одної пак матері діти?
Чи жити не маємо права?

За віщо ж розрада? Для чого не милі
Братам наші

Весна іде. Сніги чорніють;
З-під них пожовклі та бліді
Виходять руна; скрізь леліють
Озера талої води.
На плеса з вирію ключами
Високо линуть журавлі…
А з сел шляхами чи

Не згадуй, мій друже, мій милий,
Не жур мого серця ти вкрай:
Давно занесли уже хвилі
У море безоднє наш рай:

Несила, немога, коханий,
Минуле вернути назад —
Ми тільки