Михайло Старицький

Ой знущались з мого слова,
В рідне кидали каміння,
А воно, живуче, знова
Одягалося в проміння,
Окрилялось в дивні згуки
І будило, знай, орлицю —
Нашу матір — зняти

Посвята доні Людмиді

У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру…
Скалки

Чорне хмарище суне повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Огорта навкруг землю крилами…
Оперезане скрізь

(З британського)

Скінчилася мука твоя…
Тепер зійде щастя зоря!
І в пісні зелених дібров
Воскреснеш ти, велетню, знов,
І образ за волю борця
У їй буде жить без

(З волоського)

Ніч остання, без кінця і краю,
Як же довго плинеш, наче п’яна.
Ой, хутчій неси мене з аркана
В інший край, де сліз нема й одчаю,
Де нема ні гвалту,

Нахилилась голівонька,
Пасмо звисло на щоці…
І мелька невпинно голка
У худесенькій руці.

Шитво панське на коліні,
Каганець і світ дньовий…
І тремтять легкі сутіні

Вечір. Тихо, ясно…
Зірочка зоріє…
Із садочка красно
Пахощами віє;
Стеляться сутіні,
Тумани лягають;
Кетяги жесміні
В вікна зазирають.
Щось гуде струною
Над

(На спомин 18 ст. ст. марця 1893 р.)

Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,
Гучить твоя кобза, народові служе,
Гучить, голосна та правдива, і спів
Її на мамону не

Занадто вже! Чим дихати нема!
Затягнено арканом наші шиї…
Панує зло, закублилась пітьма..
Терпець урвавсь, – але бринять надії…

Ой люде мій! Не жди ти ні чудес,
Ні милості від

(Експромт у день бенефісу)

Артисте, друже, чудодіє,
Віншую з святом я тебе.
Най твій талант всім серцем гріє
І підживля усе слабе…
Най усміхнеться Неньці

Ох, тяжко! Під гнітом пошарпане серце холоне,
Здається, що я, і брати, і все рідне у морі кривавому тоне,
А зверху ще давить якась невміркована сила.
Невже під ногами у мене чорніє

а) Спільний хор

Ніч непробудна; мов кладовище країна;
Саваном чорним укрита безмежна долина…
Ти-хо – ні думи; глухо – ні сміху, ні згуку,
Тільки-но стогін зірве

Як ніч, насовується туча
І небо млою окрива,
Гуркоче грім, а буря злюча
Дуби з корінням вирива,
Здіймає-гонить хвилі-гори
На почорнілім, лютім морі
І човна бідного

Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогі,
Дніпра ревучого славетнії пороги
І хвили золоті твоїх шовкових нив!

Як я любив у хмарах вишняку
Твої білесенькі,

Світить сонце; хоч тепла ще
Певного немає.
А в садочку стало краще —
Травка видибає,
Зацвітуть от-от черешні,
Агрус і порічки;
По стежках гуляють гречні,
Видно,

— Гей ти, ниво, — в тебе гону
Од Карпату аж до Дону!
Та широка ж, як погляну,
Геть укрилась килимами,
Огорнулася лугами,
Простяглася до Лиману.

Що ж то, ниво, лихом

В моїй хатині тепло, сухо,
Палають весело дрова;
Надворі ж оха завірюха,
Мов звір голодний завива,
І наддає пергу гризоті
Та каламуття голові…
Ох, як тепер отій

На вас, завзятці юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину:

В вас молода ще грає кров,
В думках у вас немає бруду,
І в серці гріється

На прю! Без ляку і зневіри —
За правду, волю й рідний край!
Бо завзялися бузувіри
Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить