Михайло Старицький

Весна іде. Сніги чорніють;
З-під них пожовклі та бліді
Виходять руна; скрізь леліють
Озера талої води.
На плеса з вирію ключами
Високо линуть журавлі…
А з сел шляхами чи

Вечір. Тихо, ясно…
Зірочка зоріє…
Із садочка красно
Пахощами віє;
Стеляться сутіні,
Тумани лягають;
Кетяги жесміні
В вікна зазирають.
Щось гуде струною
Над

О, поклади лілеї рук
На мої очі вже слабії,
Щоб духом злинув серед мук
І в млі пашистій бачив мрії
Крізь біль лілей!

Згаси в очах жаркі вогні,
Скрий квітку вуст рожеву,

Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно!
Ох, і сили терпіти немає…
Хтось кричить, проклина, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!

Через стіни, крізь піл отой лемент

М. П. Драгоманову

Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?

В тяжку хвилину

Красувала весна, розцвітали садки,
Як ми батька востаннє стрічали,
Як у нас, молодих, серце рвалось в шматки
Від великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясенову труну
Ми

Зіходить місяць, гаснуть зорі,
З-за гаю спів несе луна…
А із колишнього, мов з моря,
Знайома мрія вирина
Й витає знову наді мною…
Мій крине, скроплений росою!
З тобою

Темно. Ліс. Якісь примари…
Ні тропи, ані рубця…
Скрізь по небу сунуть хмари,
І нема ж то їм кінця!

Вітер виє псом голодним,
Мряка ріже по виду,
І під тим дощем холодним

Ніч. У хаті зимно, темно,
Каганця дасть бі…
Бідна мати плаче ревно
В скрутоньці-журбі…

Хлипа з голоду дівчатко
З-під рядна в кутку;
Під грудима немовлятко
Скигле в

Прощаємось ми надовго з тобою…
Кохання – глум в невольничій пітьмі:
В своїм краю ти будеш вік рабою,
Я буду теж в рабському вік ярмі.

Не бачиться тобі, мій квіте

Мов бачу тихую оселю
В якомусь світлі чарівнім:
Кахляну грубу, білу стелю,
Дубовий сволок, а на нім
Медяники і легуміни
Та зілля всякого пучки,
У візерунки вбрані

Чертог сіяв… Вона на сцені грала
Й веселістю легурною няла
Людські серця, – аж гоготіла зала…
А там десь геть її дочка мала
В гарячці злій без пам’яті металась
На проханих,

Хвилями котиться голос,
Мов розлягається луг;
Тихо та гарно в садочку,
Цвіту вишневого дух.

В темряві неба, високо,
Променем зірка мигтить;
Хворую душу моторно

Світить сонце; хоч тепла ще
Певного немає.
А в садочку стало краще —
Травка видибає,
Зацвітуть от-от черешні,
Агрус і порічки;
По стежках гуляють гречні,
Видно,

На прю! Без ляку і зневіри —
За правду, волю й рідний край!
Бо завзялися бузувіри
Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить

«Грицю, Грицю! йди до тину,
Підсоби на перелаз!»
«Ет, не хочу: не дитина!»
«Та послухай-бо хоч раз –
Я сколола собі ногу…»
«Байдуже!» – «Ось глянь – плече
Мов опухло, їй

В снігах несходимих Сибіру,
Де темні бори лише мрілись,
В тайзі, на етапнім привалі,
Вони несподівано стрілись.

Крізь млу ледве сонце шаріло,
Бурульки іскрились на

(На мотив з венгерського)

Забутливі люди… Чи ви ж мені змала
Колись не казали щоденно, бувало,
Що нам заповідав господь розіп’ятий,
Щоб люди любились, як друзі, як

Не спиться… Знов чорнії думи
Обсіли, мов галич, мене;
Знов постать бліда серед стуми
Сон з вій моїх млявих жене…
Та постать немовби знайома
Зринає із мрійної мли:
В

Коли ми уперве кохались
Уранці життя навесні,
До нас ясні зорі зближались
І чулись небесні пісні.
Здіймались в душі поривання,
Як мрія свята, дорога,
І гинули в щасті