Михайль Семенко

Я ходив з нею, далеко були ми –
Обходили немало поля і попали в ліс.
Скільки прани – бо не були ми злими –
Я звідти в кімнату приніс!

Сьогодні сиджу. Не вабить синій сніг.
У

Тіні лягли насторожені,
Тіні вечірні.
Сині вогні — заворожені,
Далі — безмірні.

Вічність розмірених плисків,
Шумів містичних, —
Ніжність осліплених стисків,
Рисок

Лютий. Лютий. Лютий.
Одинадцяте число.
Мертвяк закутий
Невиправданим злом.

Доживає останні дні
Крижене лихо.
В диханні білий сніг
Порошить стиха.

В саванах

Я знов почув, як хвилі неспокійні
Натхнення ніжного у серці прокотились,
До струн пісень моїх покірно прихилились,
І кобзи віщої почув я згуки ніжні.
Могутні крила з піснею

Після року нудьги я беруся знову за Крейцера
У 24 роки знов за старого Крейцера
Ах чи ж скоро я покінчу з цим старим
Крейцером
Ах чи ж почну я знов цього старого Крейцера
Щоб

Я з Вами розстанусь і буду десь в Чікаго чи Мельбурні
І там капризна доля може зв’ести нас.
Я буду вагоноводом на трамваї, улиці будуть димні і хмурні —
І раптом я зобачу між

Хутко осінь хутко лист
Мов сумно-жовтий серпантин
Обсипле темну цю алею
Де вперш бажанням зайнялись
Як вперше він
Прийшов за нею.

Чому так пізно ти сама
Може запитуєш

З самого ранку з дня капали сльози
Переплакав день лише надвечір
Заспокоївся кинув хникати і хлюпати погрози
Хусткою втирає очі й походжає по скверу
Трамвай веселий блискає в

Я не люблю села без місяця.
Зимою ночі пусті й страшні.
В кімнаті нудно. Я не знаходжу собі місця.
Бачу якісь потвори уві сні.

Почуваю, що ця запльована річ —
Місяць глупий і

Минулими роками, на бабусині іменини,
Було в цій хаті без ліку гостей.
Як колись ждали, як прибирались до сеї днини,
І скільки подавалось печених індиків і гусей.

В тіні абажура

В сутінках сумних отінених
Образ забутий виник.
Його родив у однотонних цокотіннях
Старий годинник.

Фрази плетуться в журнім смерканні
Старомодних перлів.
Сумні, далекі

Хмари над лісом пливуть в далину,
Вітер свистить свою пісню сумну.
Чую в тій бучі забуті слова,
Часу далекого мла вікова.
В річці над лісом тим плесо чорніє.
Млин розвалився,

Люблю мідяні звуки оркестри
Зачуваю здалека
Сурми ревуть
Кларнети розмовляють
Юрма шумує
Задерши капелюха
За пілотом стежить
На панн дивлюсь
Уст
Усміхи струять

Я давно-давно не бачив ластівки
Давно не бачив цієї простої еластичної пташки
Ви подумайте — пройшли роки роки
Як не бачив я ластівки.

Моя душа підземна річенька
пливе пливе в краї незнані
а світ навколо тиха ніченька
дзвенять пісні десь там весняні.
У стисках бурі в стисках туги
моя душа живе гартується
й

Сьогодні знов піду на її вулицю
Буду чекать і мріять колисанок
Сьогодні ніч безкрила зорі туляться
І такий бездумно-ласкавий світанок
Сьогодні знов піду на її вулицю

Зараз я

Вечір охоплює далі неясні
Гори окутує в сині серпанки
Тони прозорі сухі і безстрасні
Плинучий в сутінь спів колисанки.

Над річкою легіт торкається скла
В далині погасають

Біля моря дві піраміди
Ми в долину їдемо
Де прозорий Сучан.
— Глянь!

Ніч. Плями чужі.
Живої душі
Не знайдеш, скільки серце не жде…
Де ж
Бліді верби й крейдяність

Повіяло зашуміло з моря
На Брата і Сестру*
Понесло на долину хору
Примари без рук.

Шматками темряви закидало міжгір’я
Чорними хрестами закрутило внизу
Заскиглили душі

Згрібайте жар руками голими
хапайте хвилю світову
степами вдаль біжіть розлогими
шукайте казку там нову
пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина