Михайль Семенко

З експресовітром я товаришую.
Він вільний і зі мною бачиться завжди.
Слова безсловесні — заклику — чую,
Вони проймають, щоб мою душу взнав ти.

А ще краще в обіймах тихої

Нерви. Рухливі в безсиллі.
Зимність. Потворна, як жах.
Думки похилі
В небесах.
Безсилля душить.
Напруження з центру.
Туга силу живу заглушить, заглушить,
заглушить

Лютий. Лютий. Лютий.
Одинадцяте число.
Мертвяк закутий
Невиправданим злом.

Доживає останні дні
Крижене лихо.
В диханні білий сніг
Порошить стиха.

В саванах

Три шибки у вікні —
І як багато дива!
Згорнута фільма в мені,
Інтегральна перспектива.

Мрія в строї гімна,
Безецний фарс.
О моя земле рідна —
Мій далекий Марс!

Батько рубає верболіз
Я стягаю до тину.
Тричі одніс —
З-під шапки полився піт.

І так працював без упину,
Заскородив стежку.
Скільки послав на долину
Дерзких

Я хтів би знать — що є життя?
Хто засвітив на небі зорі?
В натхненному бурхливоморі
Сумує людське почуття.
Життя не є цвітучий гай.
Життя є вулиця шумлива.
Автомобіль або

Я незадоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…

Сьогодні знов піду на її вулицю
Буду чекать і мріять колисанок
Сьогодні ніч безкрила зорі туляться
І такий бездумно-ласкавий світанок
Сьогодні знов піду на її вулицю

Зараз я

Кохання, кохання —
Що за штукенція?
Молекул, атомів прочування,
Одухотворена інтерференція.

Заздрість, заздрість —
Що за оказія?
Ніч, убивча безпорадність,
Глуха,

Мені щось тоскно серце тисне
Моєї мами колисанка
Така стара і ніжна висне
І буде виснуть до світанку
І буде виснуть до світанку.

І буде виснуть до світанку
Співучим

В сутінках сумних отінених
Образ забутий виник.
Його родив у однотонних цокотіннях
Старий годинник.

Фрази плетуться в журнім смерканні
Старомодних перлів.
Сумні, далекі

Скільки, скільки пожовклих зшитків,
Скільки пожовклих мрій!
Дорогі, рівненькі рядочки — серця мого відбитки,
Юнацькі благословіння Неіснуючій Сестрі.

З червоними краями, в

Кілька маленьких вражень
проводив на вокзал сестру
був м’якенький ранок
ми загострились на вітрі
чекали потягу години дві лінощі
але згадувалось в голові.

На Ромодані

В екстазі чарівнім я голос свій знайду
голос борця
і з прапором своїм у люди з ним піду
співати буду я й кричать поки впаду
натхненний без кінця.

І пройде люд по мні шість

Ніч сьогодні прозора й ніжна.
В кімнаті сиджу.
Оркестра з цирку.
Вигуки гарцівниці блакитносніжної.
Я перенесусь у цирк на хвильку.

Не чути більше дива грізного

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити.
А то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути

Буду ходити у міський сад.
Там кабаре і фарс.
Люблю, коли в душу просковзує гад —
Тоді так багато фраз.

Ха. Збоку червона карусель
Серед общипаних запльованих кущиків.

Згрібайте жар руками голими
хапайте хвилю світову
степами вдаль біжіть розлогими
шукайте казку там нову
пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина

Повіяло зашуміло з моря
На Брата і Сестру*
Понесло на долину хору
Примари без рук.

Шматками темряви закидало міжгір’я
Чорними хрестами закрутило внизу
Заскиглили душі

Струїть вода і плещесь весело
По камінцях
Сріблиться плесками кришталить весла
Блідий Сучан.

Проміння гаснуть в воді зливаються
Мов без снаги
У стрій опітьмений вже