Михайль Семенко

Я незадоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…

Блискучих слів я б міг сказать багато
І виявить палкого почуття
Але вогнем шукань я запалився брате
Шукаю квінтесенцію модерного життя
Схопить момент переходу
Схопить момент

Учора побачення ми розірвали
На високій горі біля “старого місця”.
Я відібрав листи і книги, на прощання ми нічого не сказали —
І розстались в перші дні квітневого

Я околений жмутом моїх відчувань.
Але я їй скажу, що вони всі — довкола неї.
Захід над бухтою. Які засліплюючі киреї —
Глянь!

Електрика довкола сопки — вдалині, в тумані —

Чи бачив хто, як сліпнуть думи
І серце розпадається, надвоє розколене?
І коли вирисується воно зі стуми —
Це ж жах, коли побачить, що воно — оголене.

Чи чув хто, як мріють

Морок. Ніч. І блисне сонце,
Зникне сну кошмар.
Почуваю, що не сон це,
Що в мені — пожар.

Викличу я співи серця,
Оживуть кущі.
Ранок. Вранці сміле скерцо
Скине

Черв’як зневір’я гризе і душить.
Минули дні коли я вірив.
Може цей демон мене задушить,
Може мене розважать Сускегана чи Гвадалквівір.
Ішов назустріч молодому життю.
Прощайте,

Потяг пролинув. Її вже нема.
Зникли очі й веселий рот.
Залишилась в уяві всмішка німа.
Осиротів мій bloc-notes.

Ніч сьогодні прозора й ніжна.
В кімнаті сиджу.
Оркестра з цирку.
Вигуки гарцівниці блакитносніжної.
Я перенесусь у цирк на хвильку.

Не чути більше дива грізного

Після кількох днів щастя
якому не міг дати назви —
Знов почуваю радість муки радість злощастя.
Трамвай досяг мене ніби нічого,
Ніби усе по-старому, ніби
нічого не сталось, в

Пам’ятатиму ніч
Останню ніч
Проклинаю ніч
Безтямну ніч
Пам’ятатиму ніч.

Мамо. Страждає твій син
Мамо. Погибає він
Мамо. Так хутко загин
Мамо. Жалібний дзвін.
Од жінки маю життя.
Загину од жінки теж.
Мамо. Спалило чуття.
Я коло смерті

Нерви. Рухливі в безсиллі.
Зимність. Потворна, як жах.
Думки похилі
В небесах.
Безсилля душить.
Напруження з центру.
Туга силу живу заглушить, заглушить,
заглушить

Цілий день в піднесенім настрої
В штучних рухах на блідім обличчю
Цілий день хтось плакав що не має зброї
Не докличусь
На Аскольд хочу вічно-далекий вічно-самотний
Слухати

Вітер обскрібує спини гір.
Вітер забиває віддих.
Вітер нас, зблідлих,
Оскелює – хижий звір.
Вітер осклянив будинки.
Вітер серце проймив.
Вітер станув навшпиньки
І нас

Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus* кару
селі
елі
лілі
пути велетні
диму сталь

Мені щось тоскно серце тисне
Моєї мами колисанка
Така стара і ніжна висне
І буде виснуть до світанку
І буде виснуть до світанку.

І буде виснуть до світанку
Співучим

Ні, не поїдемо ми з Вами в Америку,
Бо будете падати там в істерику,
Бо серце моє, найсвятішу муз’ику, —
Нерозважному крику
Я присвячую зараз.
Може, хочете бачити Ви в особі

Тремтячі тіні в душі моїй
І вона.
З нею — сум, а не радість німа,
Невиразність мрій.
Оголений стою на морозі,
Конаю.
В пів на шосту зустрінутись маю
Там, на розі.

Я розчаровуюсь у своєму смичку.
І потім — мені бракує трілер.
Я опізнивсь і конаю в своєму кутку,
Я конаю і вже для своїх мрій — вмер.

Що з того, що я рухаюсь по Крейцеру?
В