Михайль Семенко

Містерія

Обізвалися струни легеньким гомоном
Осміхнулися струни потухлими болями.
Ще тріпався звук, але був уже хорий і стомлений
Нерви тремтіли нитками

Тремтячі тіні в душі моїй
І вона.
З нею — сум, а не радість німа,
Невиразність мрій.
Оголений стою на морозі,
Конаю.
В пів на шосту зустрінутись маю
Там, на розі.

Пам’ятатиму ніч
Останню ніч
Проклинаю ніч
Безтямну ніч
Пам’ятатиму ніч.

В сутінках сумних отінених
Образ забутий виник.
Його родив у однотонних цокотіннях
Старий годинник.

Фрази плетуться в журнім смерканні
Старомодних перлів.
Сумні, далекі

Студіює обездужено
Мій антиквар.
Чому скрізь бездушно
І все марно?

Знайденостей безладність
І в кінці сором.
Бракує істоти владності —
Синтези кворум.

Я розчаровуюсь все більше
Перед найглибшим чаруванням.
Моя уява — це не вірші,
Це не пасивне споглядання.

Майбутнє — центр думок, настр’оїв,
Майбутнє — збіг життя і марень,

Наївно гавкали цуцики
Біля стовпів афіш.
Гіпнотизували електричні ґудзики
І замість прани вживали гашиш.
Місяць пролазив стримано
За окреслення темних будов,—
Фізіономії

Лягає сум і серце б’ється,
Згадаю як літа старі.
Пусти — і зразу понесеться,
Куди — не знаю, а мерщій
В глибоке небо серце рветься,
В широкий молиться простір.

З самого ранку з дня капали сльози
Переплакав день лише надвечір
Заспокоївся кинув хникати і хлюпати погрози
Хусткою втирає очі й походжає по скверу
Трамвай веселий блискає в

Мого життя газельну срібність
І випадковість
Складаю в картки вузьку безмірність
І загадковість

Моїх гріхів легку безкарність
І слів блискучість
Знов наповняє

Сьогодні знов піду на її вулицю
Буду чекать і мріять колисанок
Сьогодні ніч безкрила зорі туляться
І такий бездумно-ласкавий світанок
Сьогодні знов піду на її вулицю

Зараз я

Мені щось тоскно серце тисне
Моєї мами колисанка
Така стара і ніжна висне
І буде виснуть до світанку
І буде виснуть до світанку.

І буде виснуть до світанку
Співучим

Я буду великим скрипником
і поїду в Японію
Місяців два поживу на золотім прибережжі.
А може буду вести
секунду оркестру симфонії
І всі мої скрипницькі мрії —
прості

Я іду по шляху незнакомому,
Перегортаю вічності сторінки.
Бо і сам не відомий нікому я,
Бо не чекаю й сам я на свідки.

Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія.
Мій девіз

Я жду, коли надійде хвиля
І мою душу підхватить бурун.
Я не люблю, коли поруч — мила,
Я під моїми ногами — грунт.

Моє серце прагне неіснуючих квітів.
Моє серце квітне у

Дивлюсь на бухту я де хінські човнвітрила
рухаються крізь туман м’яко
і в оксамиті спокійного безхвилля
окреслюється світ.

Повіяло зашуміло з моря
На Брата і Сестру*
Понесло на долину хору
Примари без рук.

Шматками темряви закидало міжгір’я
Чорними хрестами закрутило внизу
Заскиглили душі

Лютий. Лютий. Лютий.
Одинадцяте число.
Мертвяк закутий
Невиправданим злом.

Доживає останні дні
Крижене лихо.
В диханні білий сніг
Порошить стиха.

В саванах

Я вітаю вас, молоді авіатори,
І тепло стискую руки.
Зсунувся штучний екватор,
В мого порога виріс бамбук.

Я освітлюю блиском серця бензинного
Шум пропелера й шкіряне кепі.

Облуплені стіни з червоними віконницями.
Тротуар, похилений до канавки.
Запнуті газом, красуні синіють спідницями
Перед дверима галантерейної лавки.

Ліхтарі освітлюють блискучі