Марія Хоросницька

На стежини,
на доріжки
вибіг дощик —
босі ніжки,
довгі-довгі,
ще й тоненькі!
Босі ніжки —
срібний дзенькіт!

Заквітчаний
для свята клас.
Сьогодні так годиться!
З портрета
дивиться Тарас —
всміхнувся нам,
здається…

З-за парт ми вийшли.
Стали в ряд…
Ми «Заповіт»

Містом білим, новорічним
жвавою ходою
ми за звичаєм предвічним
ходим з колядою.

Коляда-колядка
для мами, для татка
і для всього роду
на добро і згоду.

Побувати

День надворі
білий-білий,
біле все навкруг,—
наче лебеді летіли
і губили пух…

Наче з вишень
у садочку
вітер цвіт зірвав…
Наче Львів
нову сорочку
спозаранку

Добрий дядю-місяченьку,
березню буйноголовий!
Одягни весну швиденько
у жупан її квітковий!

Часу березень не гає,
гонить холод,
ломить кригу
і підсніжкам

По м’яких
вишневих гілках
скаче сонечко,
мов білка, —
весняна пора!
Біля церкви
кроком-ходом,
величальним хороводом
ходить дітвора.

«Грай нам,

На Янівському цвинтарі
ведуть стежки круті,
де пагорбки, мов вівтарі,
для нас усіх святі…
Стрільці у них поховані —
герої молоді.
Не всі, не всі сплюндровані

Ріки срібні,
гори сині.
Бачили таку красу?
З неба сонце
по драбині
сходить босе,
п’є росу.

Плай огляне
ясним зором,
збудить зайця
під кущем.
І

Тінь грайлива від дерев.
Кам’яний у тіні лев.
В ніздрях — вітер, жар — в очах,
буйна грива, що аж страх!
Так стоїть лев день і ніч
протягом цілих сторіч.
В тінях-затінках

Від землі аж до небес —
Великий день:
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З дзвіниць
гаїлкам навздогін
три дзвони б’ють
за дзвоном дзвін,
голосять чудо
із чудес:
ВОІСТИНУ

Львів — історія далека —
наша рідна давнина.
В прадідівській формі глека
для води а чи вина,
в шаблі, в списі —
скрізь вона —
наша славна давнина.
У гостях буваю в

1
У дикій пустелі
далеко від нас
у царській неволі
карався Тарас.
Спитаєте, діти:
— Завіщо? Чому? —
Хотів Тарас волі
народу свому,
бо горе і сльози
були

Сяє місяць угорі,
в місті світять ліхтарі.
Не подумайте, що газ
в ліхтарях горить весь час…
Так було у давнину.
Назавжди той час минув!
В старовинних ліхтарях

Не сиджу у холодку —
помагаю днірнику.
Мию вікна в коридорі,
щоб шибки були прозорі,
порох вимету з кутка…
В мене вдача вже така, —
мусить бути
всюди чисто,
бо

Після всіх завдань-уроків
на подвір’ї на широкім
граємось,
пісень співаєм, —
непомітно час минає!..
«Вийся-вий, віночку» —
знаєм співаночку,
і про подолянку
любимо

Горджуся Львовом
і росту для нього.
Не знаю міста
іншого такого.
Чей тут по львівськім
посивілім бруку
ходити вчивсь я
з мамою за руку.
Слова найперші
вимовляв

Зарум’янилися щічки
в донечки і в мами.
Два кошички, мов дві чічки,
стоять з писанками.

Є і крашанки між ними,
і яйце біленьке,
і з боками золотими
пасочки

Біля університету —
шум зелених верховіть.
Я приніс букет поету,
що в граніті тут стоїть.

Шапку перед ним скидаю
у пошані я, школяр.
Це — Іван Франко, я знаю,
наш

Моя Україна —
широкі простори:
поля і левади,
долини і гори…
Молитва і пісня,
і слово натхненне, —
з чого почалась
Україна для мене?..

Чи з пісні цієї,
що в

Дівчина Анничка
ростом невеличка —
менша від Улясі,
що у другім класі,
й менша, ніж Орися,
що у першім вчиться!
А скажіть їй:
— Ти мала! —
верещить на півсела: