Лідія Компанієць

У вогні, у пеклі фронтовому
Дружба пов’язала нас вузлом…
Переможці – ми прийшли додому,
Сіли й бенкетуєм за столом.

Лиш один вуста не розтуляє,
Очі – долу, сам сп’янів

Знову я у материній хаті
В рідній запорізькій стороні.
Свіже зілля й рушники строкаті
Прикрашають фото на стіні.

На одному – дівчинка регоче,
Стоячи на березі Дніпра.
В

Земля серпанком оповита,
У роси вбралися лани…
Додому, де не був три літа,
Солдат вертається з війни.

Іде він лугом біля річки,
Де сонна хлюпає вода.
– Живий? –

До виступу космонавта Валентини Терешкової на прес-конференції у Москві після здійснення космічного польоту.

– З якою швидкістю ракета лине?
– Чи не лякала вас космічна тиша?

Прес-конференція
Ледь рожевий, трохи схожий
На скибину кавуна,
Молодик у ніч погожу
З-поза хмари вирина.

Спить Земля голубувата…
Місяченьку, посвіти:
В снах до тебе

Чоловікові

– Постривай, а портфель не забула?
– Та ні!
– Авторучку? Блокнот?
– Та в портфелі ж. їй-богу!
– Редакційне посвідчення?
– Тут, при мені!
– Ну,

Зима… Дорога… І нудьга…
І вітру східного виття…
І раптом – хльоскіт батога:
– А-а, душі бісові, гаття!

Тяжкий післявоєнний рік.
Поля снігами замело.
Везе мене

Балада. Із Сергія Смирнова

Сиву бабу Якилину у тяжкім у сорок першім
Назавжди посиротила і знедолила війна…
Тим стара така сувора, тим така небалакуча,
По сусідках не

Буває, поснуть і вгамуються трави,
І місяць до ранку в Дніпрі заночує, –
І раптом – тривожні, бентежні, яскраві
Слова я почую.

Вони прилетять із нічними зірками,
Вони

Мерзне галка під кущем,
Мокра та спохмурена,
Роздратована дощем,
Бурею обурена.
Буря смика дерева
Помахами дужими,
З кленів листячко зрива,
Бавиться з

Летить, кружляє березневий сніг
На тьмяному, розбитому вокзалі.
І до платформи, мов у снах моїх,
Примчав состав із фронтової далі.

Захеканий, він стомлено застиг,
Неначе біля

Намалюйте, художники, стомлену жінку,
Що в ясне надвечір’я вертає з будови:
У волоссі – вапно,
На повіках – піщинки,
Ноги в грубих чоботях важкі, як пудові.

У руці – не

Коли подолати не зможеш
Непрохану гостю – нудьгу;
Думками себе розтривожиш
1 років відчуєш вагу, –
Іди у засніжений простір,
Немов у картину Моне,
І зразу відчуєш ти

Коли на час
Затихнув гул гармат,
У бліндажі кисав листа солдат.
Було солдату
Вісімнадцять літ –
Білявий чубчик,
Брови урозліт.
Розповідав своїй коханій він,
Що йде

Жила собі сільська звичайна мати,
На полі працювала день при дні.
Вона давно забула вже граматику –
Часи, відмінки, присудки складні.

Отак би йшло життя її надалі,
Та при

Ген за селом, за яворами,
Лежать до обрію лани.
Хитає вітер колосками
На всі чотири сторони.

Далеко гук моторів лине –
Жнива… забудь вже про спочин!
…Збирають жито у

Летять через гаї, через річки –
«Курли, курли» – мандрівники крилаті,
їх тіні, невиразні та хисткі,
Лягають на степи, на сіножаті.

Чекають птахів Африки ліси,
Зелені й пишні

Самотня жінка приїздить з роботи,
Самотні двері мовчки відмикає
І, скинувши стару хутряну шубку,
Заходить до безлюдної кімнати.

І, мов печальні гості, тихо-тихо
Заходять

З Ірини Волобуевої

І знов – весна. І знову дощ уперто
Плескочеться у квітах і траві…
Я вірю: наша молодість безсмертна,
Вона жива, допоки ми живі.
Бо юнь моя,

Давні пензлі,
Фарби кольористі,
І мольберт в куточку
Все на місці.
Тліном часу
Досі не взялися
«Кобзарі» прадавні
На полицях;
Так і залишились,
Не