Леонід Талалай

Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?..

Уже осіння глибина
стає прозорою до дна,
а все, чим, друже Володимире,
ще ніби вчора, володіли ми,
скарбами світиться

За тінню тінь до видноколу
горбато рухалася, йшла,
за тінню тінь, широким полем
і довгим шляхом лемеша.

За тінню тінь до видноколу,
де обривалась далина,
де ніби щастя

По лігвах своїх вовки
людські розтягли кістки

і ворон із черепів
як переможець пив

довго лисиці вночі
облизували мечі

а потім труїлись трави
іржею людської

Щось ти, серце моє,
ой важке, загорьоване,
ніби всі, що не є,
позліталися ворони.

Вже нічому не раде,
ти вже так підупало,
ніби всі листопади
на тебе

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.

І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б,

Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє… Скоро смеркне.
Душа болить.. Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.

Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні

«Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові…» –
так автор «Слова» повідав.

Чайка плаче «ки-ги, ки-ги», –
не з’єднати їй

Під місяцем в Дикім полі
чорний, як вороняччя,
в Полі, як у неволі,
валун при дорозі плаче.

Змахнуть би йому крилом
над вічним своїм гніздом,
чи степом із краю в край

Тінь-тінь-тінь-тінь плаче в степу полин тінь-тінь-тінь тужить сухий полин полиновий пилок літа гіркота гіркота-а гіркота-а тужно затужить птах шастає страх в очеретах вітер у комиші штопають степ

Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,

Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами

Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не

Мерехтять сніги і зорі,
вічком блимає дупло,
де зіщулилось тепло
у сорочім осокорі.

Мов побілені до свята,
мерехтять і сад, і хата.
Спить кохана. І вві сні
крізь

Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.

А якщо й

Я пам’ятаю озеро, як сон,
При березі курінь із очерету
І діда на пеньку перед багаттям,
Де юшка закипає в таганку,
З якого позира більмаста щука,
Широколисті відблиски

На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і

Олександрові Чижику

Батьки чекали:
Може, ще приїдуть…
І самогонку гнали про запас.
Та замість нас
приходили сусіди
і святкували з ними
замість

Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.