Леонід Талалай

Ще одне замкнулось коло,
потемнішало навколо,
і, поглянувши на світ,
ворон каркнув перед сном
і на все махнув крилом
з висоти прожитих літ.

Гривня випала

У небі високім
співаюча птиця –
і спрагла стріла
вилітає напиться.

Пташиного їй
не дістати крила,
та пісню твою
обриває стріла.

Стрілу із грудей
ти руками

…І пройшли вони із мечем,
наче полум’я комишем, –
і над ними високий дим
по сьогодні –
небом глухим.

І все допили у спеку,
за горло стиснувши глека
так, що, тріснувши

А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена…
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.

Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу

Сюр.. сюр… сюр… сюр… сюр… тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні «чому?», «навіщо?», і не повернувсь до нас, зумером – в інший

Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – «на коня»,
І вже кінцева… не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо,

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями

Не замінить небесний припис
тієї зірки уві млі,
яка поставила свій підпис
кривим падінням до землі.

І ти прожив, щасливим майже,
ішов, як тінь,
де сонце скаже.
Від

Глухо в Дикому полі
і ні коня, ні волі.
Обліжний туман стоїть
і п’є із мого шолому
воду з Дінця і Дону.
Спить душа і не спить.
Думає думу безсонну.
Оврул мені не

Вже від багаття – тільки тління,
як те кочівляне томління,
що йде з нажитками своїми
дорогою сліпого диму.
Іде, іде в обітовану,
не помічаючи між тим,
як розсівається і

Віддаляється гроза,
тільки дощ непевно мряче,
вибачаючись неначе
перед шибою в сльозах.

І гримить над степом грім,
і веселка, як в трьох лицях,
і на стежечку

Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.

І місяця-красеня роздуми мучили

У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті

Короновані нашою ціною,
піднялися, як вільні, над вільною
і над нами, совками доби.
Їхній поїзд давно у комуні,
а майдан, розпускаючи нюні,
все скандує, що ми – не

Живеш горбатим, як закон,
живеш, підбріхуючи в тон,
і брешеш навіть без потреби
останню правду, як патрон,
приберігаючи для себе,

і думаєш: – Коли і де?
А раптом –

Далеко… далеко… (не допливти
навіть осіннім маревом).
Там з ложкою біля плити
нахилилась мати над варивом
із нового вже урожаю,
і вкотре попереджає,
щоб я не сідав на

Стрімкий терикон наступа на городи, –
як з неба гримить
териконом
порода,
і валить штахетник і дикий вишняк.
І світу не бачать запилені квіти
від спалахів

І попливло вікно вагону,
з якого хусточкою руки
відмахуються від розлуки,
й несеться вихор вздовж перону,
як пасажир під стукіт сталі,
в надії наздогнать состав,
і ронить

О. Т.

Зі мною в човні однокласниця Оля.
Ми човен двомісний взяли напрокат,
І тільки годину
дозволила доля
новеньке весло потримати в руках.

Купаються діти і