Леонід Талалай

Наш час очей не роззуває, –
Якщо не перший – значить, зайвий.
Але не бійся бути третім
без позолоти і без лаку –
услід за ними йде безсмертя,
а в нього нюх, як у собаки.

Папороть квітне
кольором сивим,
де, щастя шукаючи,
був я щасливим.

А стежка волога
повз тихі дуби
у спогад веде,
як вела по гриби.

З минулого літа
запахне

Пора приготуватися до ночі.
Притихло на вербі гніздо сороче
таке незграбне, ніби неохоче,
між балачками зліплене з гілок
і наспіх, як не тільки у сорок.

Кипить вода,

На перекаті така молода
біжить,
оголивши коліна,
вода,
збіга, сміючись,
і збиваючи піну,
і струнко поодаль
стоїть очерет,
і стежить
крізь марлю віконця

Ні голосу Бога з неба,
ні погляду звіра з хащі –
нікого навколо тебе
крім тебе, пропащого.

Не страшно уже нічого.
То звідки в душі тривога?
Навколо ніде нікого
ніде

Штурману М. Юшку

Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч

І вирвалось із уст Гусейнова:
– Нарешті ми друкуєм генія!
І за моє творіння дивне
Прислав Гусейнов триста гривень.

І як сказав поет колись,
в поета гроші завелись, –
і

О. Т.

Зі мною в човні однокласниця Оля.
Ми човен двомісний взяли напрокат,
І тільки годину
дозволила доля
новеньке весло потримати в руках.

Купаються діти і

Збіднілі крони шерхотять,
і так зносились їхні тіні,
що не заштопать павутині,
і квіти посіріли в сіні –
не відрізнити, не впізнать.

А вітер шматтями розніс
вітрила

Згадаю маму біля двору,
її напучення і страх,
і як сльоза далекозора
тремтіла в мами на очах.

Усе збулось, як знала мама,
точніше, мамина душа,
адже на світі все те ж

Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.

Все глибшає тиша.
Садок

Було… і вже за видноколом,
і тільки золото стерні
та синє марево над полем,
та постать жінки вдалині.

Все пересохло, аж димить.
І синя бабка – тільки очі –
вже безтілесно

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.

Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а

Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.

Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої

І попливло вікно вагону,
з якого хусточкою руки
відмахуються від розлуки,
й несеться вихор вздовж перону,
як пасажир під стукіт сталі,
в надії наздогнать состав,
і ронить

Сюр.. сюр… сюр… сюр… сюр… тягнеться ніби услід за тим, хто пішов у світ тінню Григорія Савича, напевне, відповідь знаючи на вічні «чому?», «навіщо?», і не повернувсь до нас, зумером – в інший

М. Слабошпицькому

Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні

Я прахом був, у прах вернуся…
Але чи був?.. А що, як ні?..
І все приснилося мені
у віщім сні, який не збувся,
який тривав коротку мить,
клубився голубим туманом,
у тому сні

Уголь стонет и соль забелелась
И железная воет руда.
То над степью пустой загорелась
Мне Америки новой звезда.

А. Блок

Надриваючись, стогне траса,
удень і