Леонід Талалай

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
– Ось тобі рима – підкова
і вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково
уже в столітті новім.
– Ну, як тобі, душе, у

Біля Тараса всі гілки
обсіли збуджені граки
і, як один, клянуться пір’ям,
що в них немає гнізд у вирії.

А стяги, трепетні колись,
прив’яли в небі голубому,
бо вище стягів

Ще перший ворон не прокаркав,
не стукнув дятел у сосну,

а ранок взяв мене за барки
і в побут пикою тикнув.

І я нічого ще не тямлю,
а Муза – ніби в очі дим –
і з

Манівцями навмання
ми йдемо пустелею,
рік і два, і двадцять два…
ідемо пустелею.
Перед нами – міражі,
міражі – за нами.
Ми з потьомкінських сіл
ідемо пісками.

–

Дощ пройшов…
Сьогодні вже четвер.
Все, що залишилось –
це тепер.
Пробігає мимо електричка,
хтось на тебе дивиться з вікна, –
і протяжна туга залізнична
тягнеться, мов

Під кроною
навкіс
пробірка проміння,
де праху земного святкове роїння,
як бал безтілесності,
світла і тіні, –
це все, що від літа лишилося нині,
це все, що невдовзі

Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.

А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як

Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, –
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.

Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші

Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.

І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими

Як по болоту кожен крок,
усе непевне під ногами,
і страх біжить очеретами
і пахне порохом думок.

Якщо не вб’ють, то покалічать,
до строку витіснять у вічність,
де й ми на

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

Не знаю, чому, все не те і не так,
і хто я сьогодні – не знаю –
і вільний неначе, і майже козак,
хоч ніби козак за Дунаєм…

То, може, ще випити «чарку, не більш»,
і не

…І скрипнувши дверима, даленіє
іще непевним кроком за дверми…
Невже і ти?., невже і ти, надіє,
ось так… із хати… в переддень зими?

А що лишаєш приспаним лукаво?
синицю в

Як з вирію, біліє наша хата,
густий бузок синіє при вікні
і листям, як губами немовлята,
перебирає у солодкім сні.

І розв’язала вузлики бруньок
старенька вишня, і старий

Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із

Хтось неначе дивиться у спину.
Плине, яку спогади, ріка.
І на золотій дорозі плину
дві хмаринки в білих фартушках.

Серце защемить – усе позаду.
Все позаду… Догоряє

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію

Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в