Леонід Талалай

Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не

Крона яблуні струмиться,
вся ранкова, світла вся,
і роса збігає з листя,
ніби молодість з лиця.

Світ розкритий, як обійми,
і нікого… Тишина.
Вже старенький рукомийник

Щасливі – аж світивсь за нами слід,
ми через чорний хід
виходили у світ,
що нас будив гудками спозаранку, –
його облаштували, як могли,
вождями обліпили, обжили
і,

Як новачку були не раді
мені в стаханівській бригаді:
не те підніс, не так подав,
і кожен в’їдливо повчав
і підганяв: – Давай, давай!
Быстрее, ёханый бабай!
Да говори на

Василю Лопаті

Ще палахкоче ранній схід,
ще сонце дивиться у небо
і на траві дитячий слід,
який веде тебе до тебе.

І ти ідеш, ідеш по ньому,
неначе з далека

Я стою в залатаній тільняшці,
на високу воду задививсь,
що несе листа мого у пляшці
аж до моря Чорного кудись.

Ще без листя білі осокори
і сороча сварка у гнізді.
Мабуть,

Крони оголились на Покрову,
стежка загубилась між беріз,
шиба додивилася до сліз,
обірвалась музика і слово,
обірвалось, випало у тишу,
і лице, неначе не моє,
як із

П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.

Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться

Клялись і каялись колись
і знов, покаявшись, клялись,
бо найсвятіші ідеали
усе життя своє шукали.

І, певне, їхнього величчя
не стисне дзеркала обруч,
в якім вдоволене

Над степом шуліка вистежує здобич,
клекоче в яру буркотун рівчакович,
і трепет не стримать, я весь – здивування,
по обрій струмиться моє існування,

по обрій дитячий неторканий

Мирославові Лазаруку

Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.

Ми юшку п’ємо із

Біля Тараса всі гілки
обсіли збуджені граки
і, як один, клянуться пір’ям,
що в них немає гнізд у вирії.

А стяги, трепетні колись,
прив’яли в небі голубому,
бо вище стягів

Ще перший ворон не прокаркав,
не стукнув дятел у сосну,

а ранок взяв мене за барки
і в побут пикою тикнув.

І я нічого ще не тямлю,
а Муза – ніби в очі дим –
і з

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.

І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б,

Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
Та ще й його не вистачає.

Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука тримаючи

Щоб не було нестерпно-гірко,
візьму і, схожу на зорю,
я із колгоспниці-горілки
криваву Мері сотворю.

Перехилю останню сотку
я за поезію високу,
яка б дійшла і до

Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже,