Леонід Талалай

І піднялась пітьма з пітьми,
і наростає дрож у тілі,
і море Київське шумить,
і підійма, і котить хвилі
числом 666.

Зазналися, не знаючи нічого.
Ми тільки в яблуко, у таємницю Бога
вповзли колись нахабно черв’яком,
впиваючись молочними зубами
у те, що мало прорости садами,
і поточили в

Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.

І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими

Крім тернів, ніякі лаври
Для поета не ростуть.
А присняться гонорари –
Похмелися…і забудь.

Можна вижить на картоплі,
Не цілуючи пантофлі.
Три вожді, як три сокири,
Не

Під місяцем в Дикім полі
чорний, як вороняччя,
в Полі, як у неволі,
валун при дорозі плаче.

Змахнуть би йому крилом
над вічним своїм гніздом,
чи степом із краю в край

Щось ти, серце моє,
ой важке, загорьоване,
ніби всі, що не є,
позліталися ворони.

Вже нічому не раде,
ти вже так підупало,
ніби всі листопади
на тебе

Над степом шуліка вистежує здобич,
клекоче в яру буркотун рівчакович,
і трепет не стримать, я весь – здивування,
по обрій струмиться моє існування,

по обрій дитячий неторканий

На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і

Пливуть над степом в мареві хрести,
куди не глянь – усюди колір синій,
і синіми здаються навіть тіні
на мармурі могильної плити.
Накрита хлібом чарка гіркоти
і паска на

Міддю темніють води
і вітер, як дзвін, гуде,
і не поспіша виходити
з Дінця перебулий день.

А ліс потемнів стіною
від низу до верховіть,
і пилкою вогняною
захід над

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

Ми підемо до лісу,
Де світяться пеньки,
Де ходять хитрі лиси
І шастають вовки,

Де казку жолудятам
Розказують дуби,
Де розбрелись курчатами
Між травами

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.

І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині

Я пам’ятаю озеро, як сон,
При березі курінь із очерету
І діда на пеньку перед багаттям,
Де юшка закипає в таганку,
З якого позира більмаста щука,
Широколисті відблиски

Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?..

Уже осіння глибина
стає прозорою до дна,
а все, чим, друже Володимире,
ще ніби вчора, володіли ми,
скарбами світиться

За тінню тінь до видноколу
горбато рухалася, йшла,
за тінню тінь, широким полем
і довгим шляхом лемеша.

За тінню тінь до видноколу,
де обривалась далина,
де ніби щастя

По лігвах своїх вовки
людські розтягли кістки

і ворон із черепів
як переможець пив

довго лисиці вночі
облизували мечі

а потім труїлись трави
іржею людської

Червоніють снігурі
На снігу під липою.
Йде в кожусі Миколай,
Аж сніжок порипує.

Зупинився у дворі,
Розв’язав торбинку,
Нашій бабі сніговій
Пов’язав хустинку.