Леонід Талалай

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію

Олександрові Чижику

Батьки чекали:
Може, ще приїдуть…
І самогонку гнали про запас.
Та замість нас
приходили сусіди
і святкували з ними
замість

Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.

І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими

Не знаю, чому, все не те і не так,
і хто я сьогодні – не знаю –
і вільний неначе, і майже козак,
хоч ніби козак за Дунаєм…

То, може, ще випити «чарку, не більш»,
і не

І жити неможливо,
а живем
і виживаєм навіть під ножем,
і, голову схопивши в руки,
вже й не дивуємося, ні,
що в нас ні правди, ні науки,
лише апостоли одні.

Ох,

Облітає листя,
Висиха трава,
Дивиться з ялиці
Заспана сова.

Лис послухав тишу,
Обійшов ярок,
Кинувся на мишу,
А спіймав – листок.

Стежечка розмита
Повертає

Хтось неначе дивиться у спину.
Плине, яку спогади, ріка.
І на золотій дорозі плину
дві хмаринки в білих фартушках.

Серце защемить – усе позаду.
Все позаду… Догоряє

Куди, й самому невідомо,
ідеш, як по льоду слизькому,
що, прогинаючись тріщить.
А під тобою чорнота,
в якій на мить промиготить
під льодом рибка золота.

Повернеш вбік,

А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, –
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.

Нас немає, від нас – тільки тіні,
що неначе відстали на

Я стою в залатаній тільняшці,
на високу воду задививсь,
що несе листа мого у пляшці
аж до моря Чорного кудись.

Ще без листя білі осокори
і сороча сварка у гнізді.
Мабуть,

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.

А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як

В. Герасим’юку

Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.

За

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

Манівцями навмання
ми йдемо пустелею,
рік і два, і двадцять два…
ідемо пустелею.
Перед нами – міражі,
міражі – за нами.
Ми з потьомкінських сіл
ідемо пісками.

–

Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.

І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць

З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.

Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини

Відбіліли заметілі,
Відступили холоди,
Що тримали в чорнім тілі
Приморожені сади.
Від капіжі сніг, як сито.
Просіваю пережите,
А воно за миттю мить,
Ніби в бабине

По лігвах своїх вовки
людські розтягли кістки

і ворон із черепів
як переможець пив

довго лисиці вночі
облизували мечі

а потім труїлись трави
іржею людської

…І степ, і воля, та, одначе,
все те ж ки-ги, ки-ги чаїне,
яке хіба-що переплаче
сліпа з народження шротина.