Леонід Талалай

Мерехтить у темнім плині
неба зоряний посів.
З того боку на косі,
може, люди, може, тіні.
Світ завмер у безгомінні,
і стоїть, як над могилою,
тиша постаттю

Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.

Спливло туманами

Гукнеш, як в лісі: – Озовися! –
над тишиною тишина,
лише відлунює луна:
– По-вий на мі-сяць…

Куди лице не поверни –
як до Китайської стіни.
Та й за стіною одиноко,
і

І піднялась пітьма з пітьми,
і наростає дрож у тілі,
і море Київське шумить,
і підійма, і котить хвилі
числом 666.

Джуро Відмаровичу

Я про тебе запитував Джуро Відмаровича*,
переклав я про тебе десятки рядків,
ти в уяві моїй голубіла, як марево,
ти біліла вітрилами кораблів.

І

Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не

Над степом шуліка вистежує здобич,
клекоче в яру буркотун рівчакович,
і трепет не стримать, я весь – здивування,
по обрій струмиться моє існування,

по обрій дитячий неторканий

Осліплює обрій нікелем
велосипедного обідка.
Та вже поспішати нікуди.
І тиха моя ріка.

Окликну: «Гей, мої друзі!».
Покличу на чарку вина.
Та друзі на іншому лузі,
І

Погожі дні… Та вже осінні…
Тремтить береза при Десні,
себе побачивши на плині
в зім’ятім хвилею вбранні.

А вітер з присвистом від неї
біжить пройдисвітом Енеєм,
і зірваним

Крім тернів, ніякі лаври
Для поета не ростуть.
А присняться гонорари –
Похмелися…і забудь.

Можна вижить на картоплі,
Не цілуючи пантофлі.
Три вожді, як три сокири,
Не

Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.

І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б,

Червоніють снігурі
На снігу під липою.
Йде в кожусі Миколай,
Аж сніжок порипує.

Зупинився у дворі,
Розв’язав торбинку,
Нашій бабі сніговій
Пов’язав хустинку.

Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
Та ще й його не вистачає.

Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука тримаючи

«Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові…» –
так автор «Слова» повідав.

Чайка плаче «ки-ги, ки-ги», –
не з’єднати їй

Мерехтять сніги і зорі,
вічком блимає дупло,
де зіщулилось тепло
у сорочім осокорі.

Мов побілені до свята,
мерехтять і сад, і хата.
Спить кохана. І вві сні
крізь

Що то шумить, що то дзвенить
Перед зорею ранньою?..

Уже осіння глибина
стає прозорою до дна,
а все, чим, друже Володимире,
ще ніби вчора, володіли ми,
скарбами світиться

І Муза мовчить, і горілка не гріє.
І вічна мелодія плине без слів,
що їх написати я також хотів,
плекаючи марні надії.

Вже осінь своєю мітлою у тиші
шерхоче: та інші, та

В. Б.

Оце б ліричному піїту
по кільцевій навколо світу
у голубенькому трамваї…
Але ж кондуктор відповість,
що навіть і стоячих місць
у тім трамваї вже

Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!

Я не претендую й на своє,
і мені не

Здається, ні гонитви,
ні облави, і вже на ситій пенсії стрільці,
але в очах то хлопчики криваві,
то листя спалахне, як прапорці.
І що не день прозорішає крона,
і скоро вже під