Леонід Талалай

Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…

– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
–

З кінця в кінець хиткого світу
мене заносить, хилита,
а за плечима слід мій вітер
моєю тінню заміта.

В паркан трухлявий, як літа,
упрусь – і падаю з парканом,
крилатим

Було, було, чи, може, снилось?
Чи так було, як не було,
і тільки – Слава! – прокотилось
і, як тоді, до ніг лягло?..

Вчорашній день, і ми вчорашні,
вчорашнє море в

Відкрили все на світі
До нашої доби.
Не знаю, що робити
І що мені відкрити,
Які шукать скарби?

Гірка моя планида –
Уже давним-давно
Відкрита Атлантида,
Комп’ютер

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

Ти самотньо стоїш серед плину,
що уже дістає до гілок,
і стискають твою серцевину
нашаровані кола думок.

Серцевина, як голка у небо,
колам обрії стали тісні,
райські

Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.

Наш час очей не роззуває, –
Якщо не перший – значить, зайвий.
Але не бійся бути третім
без позолоти і без лаку –
услід за ними йде безсмертя,
а в нього нюх, як у собаки.

Одна. Одна роки й роки,
одна, самотніша за біль.
В очах ночують чумаки
і подушки хрустять, як сіль.

Кигиче чайка на плечі
і груди марять неозоре
відчути під собою

Мерехтять сніги і зорі,
вічком блимає дупло,
де зіщулилось тепло
у сорочім осокорі.

Мов побілені до свята,
мерехтять і сад, і хата.
Спить кохана. І вві сні
крізь

Груднево порожньо у кроні
і крона рада і вороні,
що їй накаркати летить
невідворотну чорну мить.

Зігрітий спогадом про себе,
собі позаздриш, юнаку,
Вузенька доля, світ

На подвір’ї кінь ірже.
– Хто це? Хто на мій поріг?
– З пирогом? Чи на пиріг?
– Князь, здається…Та невже?
– В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.

Срібні вуса,

Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!

Я не претендую й на своє,
і мені не

Вікно чорніє хрестовиною,
а за вікном така сльота…
До них мій голос не долине
і не докотиться сльоза.

Лише у спогаді моїм
під рідним словом, як під Богом,
ідуть, зникаючи

У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.

Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а

Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Ти п’єш розбавлене вино,
вино із мертвою водою,
після якого головою
вперед
виходять у вікно.

На кухні скиглиш, як підранок:
– А може, повернути