Леонід Талалай

Штурману М. Юшку

Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч

Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.

Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, –

У тім колодязі щось вічне,
що не пізнаю, не збагну,
в його небесну глибину
погляне – і погасне свічка.

І навіть сонце не підозрює,
яка вода у тім колодязі,
такім

Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.

Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як

І вирвалось із уст Гусейнова:
– Нарешті ми друкуєм генія!
І за моє творіння дивне
Прислав Гусейнов триста гривень.

І як сказав поет колись,
в поета гроші завелись, –
і

Прощайте друзі на пероні,
я першим лицарем без страху
поїду в першому вагоні,
хоч і не першим у Глеваху.

– Тримайся Музи і не бійся! –
кричать наступники мені, –
бо

Гукнеш, як в лісі: – Озовися! –
над тишиною тишина,
лише відлунює луна:
– По-вий на мі-сяць…

Куди лице не поверни –
як до Китайської стіни.
Та й за стіною одиноко,
і

Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.

Ще до випускного балу
ми

У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті

Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?

Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі

Короновані нашою ціною,
піднялися, як вільні, над вільною
і над нами, совками доби.
Їхній поїзд давно у комуні,
а майдан, розпускаючи нюні,
все скандує, що ми – не

Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями

Ти звалився, як з пупа Європи
і побачив: вітчизні труба.
А Європі усе це до жопи,
У Європи не дура губа.

І прив’ялу морквину підняти
не підніметься в неї рука.
М’яко

Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.

І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б,

Самота і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.

Випадає з рук весло.
А було ж колись, було, –
зверхнім оком молодця
чуб

Вікно чорніє хрестовиною,
а за вікном така сльота…
До них мій голос не долине
і не докотиться сльоза.

Лише у спогаді моїм
під рідним словом, як під Богом,
ідуть, зникаючи

Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,

і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько

Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.

Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і

Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…

– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
–