Леонід Талалай

Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже,

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.

Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію

У тім колодязі щось вічне,
що не пізнаю, не збагну,
в його небесну глибину
погляне – і погасне свічка.

І навіть сонце не підозрює,
яка вода у тім колодязі,
такім

Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.

Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як

І вирвалось із уст Гусейнова:
– Нарешті ми друкуєм генія!
І за моє творіння дивне
Прислав Гусейнов триста гривень.

І як сказав поет колись,
в поета гроші завелись, –
і

Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.

Ще до випускного балу
ми

У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті

Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.

І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць

Куди, й самому невідомо,
ідеш, як по льоду слизькому,
що, прогинаючись тріщить.
А під тобою чорнота,
в якій на мить промиготить
під льодом рибка золота.

Повернеш вбік,

Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?

Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі

Короновані нашою ціною,
піднялися, як вільні, над вільною
і над нами, совками доби.
Їхній поїзд давно у комуні,
а майдан, розпускаючи нюні,
все скандує, що ми – не

Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями

Самота і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.

Випадає з рук весло.
А було ж колись, було, –
зверхнім оком молодця
чуб

Вікно чорніє хрестовиною,
а за вікном така сльота…
До них мій голос не долине
і не докотиться сльоза.

Лише у спогаді моїм
під рідним словом, як під Богом,
ідуть, зникаючи

Крона яблуні струмиться,
вся ранкова, світла вся,
і роса збігає з листя,
ніби молодість з лиця.

Світ розкритий, як обійми,
і нікого… Тишина.
Вже старенький рукомийник

Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
– Ось тобі рима – підкова
і вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково
уже в столітті новім.
– Ну, як тобі, душе, у

Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,

і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько

Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.

Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і

Рогате козеня
Зустріло кошеня.
Стояло, поглядало
На вуса і на ніжки,
А потім запитало:
– А де у тебе ріжки?

Попаслося на луках
І все шукало друга.
Напитися