Леонід Талалай

Біля підніжжя терикона
перевиховуюча зона,
де циркулярка скавучить
і часом постріли вночі.

А біля зони грубо,
зримо підняв трубу хімкомбінат,
що, проковтнувши сотню хат,

Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.

У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб

У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –

і над балконом

Увесь поринувши у спогад,
дрімає пес біля порога,
дрімає, голову поклавши
на білі витомлені клавіші,
і довго слуха, як вони
гудуть відлунням далини,
відлунням степу і

За спогадом сунеться туга,
затягує туго петлю.
Уже не чекаючи друга,
гіркої у чарку наллю.

Ні ока його золотого,
ні губ, що ліпили слова.
Порожня біліє дорога,

Усе, як і повинно…
Оголюються крони,
і глибоко у сіно
ховає скрипку коник.

То протяги обійстям,
то вихор над порогом
запалахкоче листям,
кільцюючи дорогу.

Ще

Осліплює обрій нікелем
велосипедного обідка.
Та вже поспішати нікуди.
І тиха моя ріка.

Окликну: «Гей, мої друзі!».
Покличу на чарку вина.
Та друзі на іншому лузі,
І

Якщо накаже мачуха-столиця,
мені поставлять пам’ятник в Савинцях,
де я колись піїтом народивсь.
А в земляків відіб’ється на лицях:
«А це ще хто?!
І звідки він з’явивсь?!».

Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому

Глибока осінь. Вечір пізній,
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струнах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі –
сьогодні

Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.

І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик

Я підкидаю і ловлю п’ятак,
але розтиснути кулак
не кваплюся, –
орел чи решка?
Та будь-що буде, все одно
скажу, насмілюся нарешті
і, може, запрошу в кіно.

Сідлаю

Ти п’єш розбавлене вино,
вино із мертвою водою,
після якого головою
вперед
виходять у вікно.

На кухні скиглиш, як підранок:
– А може, повернути

Господи, який це жах –
все життя не жити – виживати
і на старість з радістю бомжа
жалюгідні гривні рахувати,
прикидаючи: на чарку є!

Я не претендую й на своє,
і мені не

Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу,

Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – «на коня»,
І вже кінцева… не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо,

Самота і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.

Випадає з рук весло.
А було ж колись, було, –
зверхнім оком молодця
чуб

Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.

Ще до випускного балу
ми

Штурману М. Юшку

Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч

Згадаю маму біля двору,
її напучення і страх,
і як сльоза далекозора
тремтіла в мами на очах.

Усе збулось, як знала мама,
точніше, мамина душа,
адже на світі все те ж