Леонід Талалай

Ловить кіт підсакою
У воді сороку.
А сорока-білобока
Дивиться впівока,
На вербі гойдається,
Хитро усміхається.

Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник

Летіло три,
Летіло три,
Летіло три сороки.
Та й сіли три,
Та й сіли три
На яворі високім.

І цілий день,
І цілий день
Тріщали три сороки,
Що їх не три,
Що

В небі – хмара,
В річці – хмара,
Хмару випустив димар.
А сороки
Над базаром
Влаштували свій базар.

Стрекотить сороча зграя,
На прилавки погляда,
Ніби,

Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.

Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на

Може, знаєте ви зайця,
Що нікого не боявся
І від страху не вмирав
Навіть чуючи «гав-гав».

Ну, боявся він лисиці,
Що ховалася в копиці,
Ну, бувало, що тремтів
Перед

Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам’ять не тривож.

Не долетіти навіть маркою,
У ті

Тетяні Винник

І
Ну вистачить, не плач, доволі,
Не треба сліз, не мруж чоло.
Можливо, іншого у долі
Для нас нічого й не було.

Тож почекаємо – ще буде,
І

Понад лісом черепаха
пролетіла швидкокрила,
А малесенька комаха
проковтнула крокодила.

І гірська бурхлива річка
потекла із моря вгору,
І синичка-невеличка
підняла на

І тривожно і щасливо,
на стільці русяве диво
усміхається навпроти:
світлі очі, білі плечі,
на які накинув вечір
переливну позолоту.

На її легких руках,
що завмерли на

Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.

Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені,

Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і

Іди. У мене все прострочено.
Не оглядайся – я не хочу,
щоб ти побачила мій страх,
щоб ти відбилася в сльозах,
що ледве стримую… Іди.
Не оглядайсь на безнадію,
нехай без

Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.

І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими

Пташині співи у садку безлистім
таким тебе пронизують сирітством,
неначе серед теплої золи
розсілись просто неба погорільці
і, притопивши горе у горілці,
про щось веселе пісню

Володимиру Базилевському

Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже,

Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.

Ще солодко спати доні,
ще

…І скрипнувши дверима, даленіє
іще непевним кроком за дверми…
Невже і ти?., невже і ти, надіє,
ось так… із хати… в переддень зими?

А що лишаєш приспаним лукаво?
синицю в

Як пророчив мені
побратим по перу –
народивсь я в сорочці,
без сорочки помру.

Все до того іде…
В цьому світі жорсткому
я останній поет,
непотрібний

Я просинаюся на сіні.
В наметі ранок. Пахнуть дині.
А по намету ходять тіні
і лопотять, що я на волі,
якій радію, як дитя,
бо знаю: час на риболовлі
не зарахується в