Леонід Талалай

Іди. У мене все прострочено.
Не оглядайся – я не хочу,
щоб ти побачила мій страх,
щоб ти відбилася в сльозах,
що ледве стримую… Іди.
Не оглядайсь на безнадію,
нехай без

Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.

Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені,

Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник

В небі – хмара,
В річці – хмара,
Хмару випустив димар.
А сороки
Над базаром
Влаштували свій базар.

Стрекотить сороча зграя,
На прилавки погляда,
Ніби,

Ловить кіт підсакою
У воді сороку.
А сорока-білобока
Дивиться впівока,
На вербі гойдається,
Хитро усміхається.

Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і

Понад лісом черепаха
пролетіла швидкокрила,
А малесенька комаха
проковтнула крокодила.

І гірська бурхлива річка
потекла із моря вгору,
І синичка-невеличка
підняла на

І тривожно і щасливо,
на стільці русяве диво
усміхається навпроти:
світлі очі, білі плечі,
на які накинув вечір
переливну позолоту.

На її легких руках,
що завмерли на

Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам’ять не тривож.

Не долетіти навіть маркою,
У ті

Може, знаєте ви зайця,
Що нікого не боявся
І від страху не вмирав
Навіть чуючи «гав-гав».

Ну, боявся він лисиці,
Що ховалася в копиці,
Ну, бувало, що тремтів
Перед

Летіло три,
Летіло три,
Летіло три сороки.
Та й сіли три,
Та й сіли три
На яворі високім.

І цілий день,
І цілий день
Тріщали три сороки,
Що їх не три,
Що

Тетяні Винник

І
Ну вистачить, не плач, доволі,
Не треба сліз, не мруж чоло.
Можливо, іншого у долі
Для нас нічого й не було.

Тож почекаємо – ще буде,
І

Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.

Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на

Ті ж самі солов’ї і ті ж надії.
Твоїм ім’ям хтось іншу назива
і їй мої повторює слова,
і світ старий минулим молодіє
і в радості минуле забува.

Цвіте бузок під хатою так

Не тільки по губі,
між пальцями – текло,
збігало і зникало крадькома,
воно в тобі,
і ти, мов джерело,
де материнська береже пітьма
все, що було,
наповнило

В. Герасим’юку

Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.

За

І жити неможливо,
а живем
і виживаєм навіть під ножем,
і, голову схопивши в руки,
вже й не дивуємося, ні,
що в нас ні правди, ні науки,
лише апостоли одні.

Ох,

Нарешті в горлівській газеті
сторінка з віршами поетів,
і ми святкуєм в ресторані
від слави збуджені і п’яні.

Мій друг Володя Яловецький,
можливо циган, може грек,
а

Час надійшов мовчати…
Тут мої батько, мати…
Ромашки і деревій –
ними цвітуть могили,
що душу мою відпустили:
– Іди до живих, живий…

Сяду на сірий камінь,
до квітів

У засніженім сквері, як я,
ловить сніг у долоні хлоп’я,
і сміється до мене щасливо, –
а на сміх окликається диво,
мов з луною стояло на чатах,
і душа, мов хлоп’я на