Леонід Куліш-Зіньків

Говорив Іван до молодиці:
— Трохи вже порядок навели,
В печінках сиділи ті п’яниці,
Й поміж сторожів вони були.
Лантух наберу колись чималий, —
Обережно глянув на куму,

«Дурниці викинь з голови», —
До сина батько мовив строго.
А той злякався: «Що ж це ви?..
Там не залишиться нічого!»

Гарний віник у кота,
Котик хату підміта.
Вимів мурчик дві смітини,
Потім ще півсоломини
І, нарешті, біля діжки
Переляканих три мишки.

З неба дощик
Капки-капки.
Миє білий котик
Лапки.
Взує босоніжки —
В гості йде
До мишки.

Мама сварить доню-мишку:
— Ти псуєш навіщо книжку?
— Я з малюнка, — каже та, —
Хочу вигризти кота.

Чути мишки голосок:
— А я знайшла колосок.
Завтра знахідку таку
Змолочу я на току.
Післязавтра у млині
Змелють зерна ці мені.
Знов до нірки поспішу,
Швидко тісто

У Мусія,
У плаксія,
Сорок сім
Сльозин
На віях.
Тридцять
Дев’ять
На лиці
І тринадцять
На руці.
Скільки треба,
Скаже хто,
Щоб сльозин
Було аж

Зібрався до Африки
Білий ведмідь.
— Я хочу Гвінею
Побачить, — бурчить.
Бувайте здорові, —
Сказав на ходу.—
Сьогодні я пішки
В Гвінею піду.
Сміялись з

Як прокинувся Дениско,
Дивувавсь на чому світ:
Полуниць червоних миску
Назбирав для нього дід.
Пиріжком вгощає ненька,
Татко — вгору підійма,
Бабця — ніби

Годував я півника
У дворі.
Гарно так з когутиком
Говорив.
Дав йому я житечка
Ще й води,
Щоб мене він раночком
Розбудив:
— Ку-ку-рік, Івасику!
Встати

Півник півника питає:
— Чи вже, когуте, світає?
Час школяриків будити,
Хай ідуть до школи діти.

Грицик, може, й не хотів
Розсмішити двох китів.
Та писати так спішив,
Що насправді розсмішив.
— У вівторок, — нам казав, —
Про кота диктант писав:
«Є у мене чорний кит

Маю я букварика —
Книжку золоту.
В школу я з буквариком
Перший раз піду.
Подивись, зориночко, —
Братику скажу, —
Що я, україночка,
Скоро напишу.

По діброві ходить осінь,
Олівці з собою носить
І фарбує в жовтий колір
Клени, липи і тополі.
Я гукаю: — Люба осінь,
А скажи, чому ще й досі
У садку ялинка в мене
Не

Гляну у віконечко —
Теплий день який!
На городі соняшник –
Жовті пелюстки.
З неба сипле сонечко
Пелюстки-дива,
Головою соняшник
Радісно кива.

Над рідними оселями
Летіли невеселими.
— Курли! — кричали Павлику
Журавлики, журавлики.
Додому поверталися —
До сонця посміхалися.
І знов були веселими
Веселики,

Сніг чорніє на горбі,
А веселе сонце
Кида зайчики тобі
В голубе віконце.
Чую березня в саду
Перші ніжні кроки.
В полі вруну молоду
Перший дощик кропить.
Між снігів

Там за полем біля річки,
На засніженій горі,
Морозець фарбує щічки
Галасливій дітворі.
До зеленої смерічки
Погомонюють вітри:
— Ну й бо щічки-полунички,
Хоч на блюдечка

Гарна баба снігова,
В баби біла голова.
Очі — дві вуглинки,
Носик — із морквинки.
Та цікаво для малечі —
Нащо торба через плечі?
Просто так. Зима мине,
Сонце вигляне

На калині снігурі
Зранку частувались.
Червоніли у дворі
Й зовсім не боялись,
Що Оленка і Тарас,
Олечка й Маринка
Гомоніли: «Це для вас
Ягідки-жаринки.
Як зустрінете