Леонід Куліш-Зіньків

— Щось робити з сином треба, —
Петру жінка каже, —
Повідомили із школи —
Розпустилось враже…
Веде себе на уроках, —
Резюмує мати, —
Як, буває, на сесії
Наші депутати.

— Чи ти, Пилипе, розум втратив,
Казав сусідові Денис, —
Вже другий телевізор в хату
Не знати для чого приніс?
Пилип біду свою розказує:
— Та я ж без двох, немов без

Гарна баба снігова,
В баби біла голова.
Очі — дві вуглинки,
Носик — із морквинки.
Та цікаво для малечі —
Нащо торба через плечі?
Просто так. Зима мине,
Сонце вигляне

Приїхала доня Оля
З чорним дитинчам.
Батько ледь не збожеволів,
Так ото кричав.
— Звідки? Що за жарти вражі? —
Бубонів под ніс.
— Це з Африки, — доня каже, —
Лелека

— Мене жінка величає
Ім’ям дерев’яним.
— Як це, куме, бути має?
— Поясню, Дем’яне.
Коли мав я років тридцять,
Говорила Люба,
Що стрункий я і здоровий —
Подібний до

Діставсь Мусій до бензину,
Лляти вже почав.
— Стій! Ні з місця, вражий сину! —
Сторож закричав.
— Чом, злодюго, ти, — напався, —
Хазяйнуєш тут?
Як, нарешті, вже

Тоня біля продавця
Мало що не плаче:
— Сподобалась сукня ця,
Та задовга, бачу.
Ви б таку мені знайшли, —
Чує той від Тоні, —
Щоб і чашечки були
Ну, як на долоні.
—

Мав привезти дров Лаврін
Діду Климу трактором,
Тільки виявився він
З норовом й характером.
Ту машину обдививсь —
В голові морочиться,
Сам вдесяте вже завівсь,
Трактору

Захотілось Тоні
Телевізор «Соні».
Потім для Наталії
Чобітки з Італії.
Плеєра Данилу,
Татові — в могилу.

На калині снігурі
Зранку частувались.
Червоніли у дворі
Й зовсім не боялись,
Що Оленка і Тарас,
Олечка й Маринка
Гомоніли: «Це для вас
Ягідки-жаринки.
Як зустрінете

Ще з далеку до монтера
Тітка голосно кричить:
— Чого радіо, холеро,
Третій день уже мовчить?
Той її на мушку брати:
— Вибач, трохи переб’ю,
То зібрались депутати
Знов

Подивилась у вікно —
Лишенько!
Не цвіла вже так давно
Вишенька.
Цвіт, а листячка нема —
Десь сховалось?
— Ні, це з вишеньки зима
Насміялась.

Півник півника питає:
— Чи вже, когуте, світає?
Час школяриків будити,
Хай ідуть до школи діти.

Маю я букварика —
Книжку золоту.
В школу я з буквариком
Перший раз піду.
Подивись, зориночко, —
Братику скажу, —
Що я, україночка,
Скоро напишу.

Мама сварить доню-мишку:
— Ти псуєш навіщо книжку?
— Я з малюнка, — каже та, —
Хочу вигризти кота.

Чути мишки голосок:
— А я знайшла колосок.
Завтра знахідку таку
Змолочу я на току.
Післязавтра у млині
Змелють зерна ці мені.
Знов до нірки поспішу,
Швидко тісто

У Мусія,
У плаксія,
Сорок сім
Сльозин
На віях.
Тридцять
Дев’ять
На лиці
І тринадцять
На руці.
Скільки треба,
Скаже хто,
Щоб сльозин
Було аж

Зібрався до Африки
Білий ведмідь.
— Я хочу Гвінею
Побачить, — бурчить.
Бувайте здорові, —
Сказав на ходу.—
Сьогодні я пішки
В Гвінею піду.
Сміялись з

Грицик, може, й не хотів
Розсмішити двох китів.
Та писати так спішив,
Що насправді розсмішив.
— У вівторок, — нам казав, —
Про кота диктант писав:
«Є у мене чорний кит

По діброві ходить осінь,
Олівці з собою носить
І фарбує в жовтий колір
Клени, липи і тополі.
Я гукаю: — Люба осінь,
А скажи, чому ще й досі
У садку ялинка в мене
Не