Леонід Глібов

Дві Бочки їхало колись селом:
Одна з горілкою, повненька,
Друга — порожня, тож слідком.
Та, що з горілкою,— тихенько,
Повагом йде собі та йде;
Порожня ж так тобі пустує,
Та

— Здоров, Василю, пане-брате!
— Здоров, кумасю мій Кіндрате!
— Чи ти ще там здоров та жив?
— Ох, братику! — Василь завив, —
Мого ти лишенька не знаєш,
Що так питавші
Бог

День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми

Есть остров на море широком,
Вокруг него шумит волна;
А ночью с неба одиноко
Глядит печальная луна.
В саду есть домик там старинный,
И знают все тот домик мирный;
Там, под

Уж солнце давно за горами,
Ночная сошла тишина;
Усыпалось небо звездами,
И полная встала луна.
Она, из-за гор выступая,
Лучами сады серебрит
И, гордо на небе сияя,
В

Отчего, скажите мне,
Тихо ль все кругом,
Что-то беспокоится
В сердце молодом?

Отчего, скажите мне,
Я грущу без вас?
Отчего мне кажется
Целым годом час?
Отчего

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і

Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті

На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо

На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову, —
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його

Девять лет не родила малина,
Посчастливил десятый годок, —
Разукрасилась цветом долина,
Зажил радостно мой уголок.
Девять лет я любил —. и ни слова:
Я любовь мою в тайну

Погас палящий, знойный день,
И в мир сошла ночная тень,
В седой туман оделись горы,
В садах затихли птичек хоры.

На небе звездочка блестит;
На поле перепел кричит,
И вербы

Була наша паняночка
Хоч куди дівчина:
Моторная, звичайная,
Гарная дитина!
Не гордая, розумная,
Хороша на вроду, —
Ви такую миловиду
Чи й бачили зроду!
Вона й сама,

Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він

Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти,

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що, — каже, — той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,—
Так друге лихо

Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива, —
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
«На те,

У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у

Стою я молчаливый
Над тихою рекой
С моею неотвязной
Обычною тоской.
В степи, сквозь сумрак ночи,
Мерцает огонек;
Вот от реки повеял
Прохладный ветерок.
Не слышно в