Леонід Глібов

Цветочек мой, бесценный, ненаглядный!
Ты цвел среди родных и милых мне полей!
И я люблю, страдалец безотрадный,
Воспоминать с тобой о родине моей.

В прощальный час, с горючею

Питалися хлопці старого Остапа:
«Дідусю наш милий! Скажи, лишень, нам —
Ти в світі нажився, всього надивився
По селах далеких, чужим городам…
З якої причини, відколи ми

День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми

Одваживсь Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до Овець
Наставили його служити…
Лукавий молодець!
Попереду він кинувсь до Лисиці,
Щоб тая нищечком у Львиці
Поворожила про

Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла, —
На те Біда!
Скрізь її знають — села й города.
Чого вона не

Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула і весна,
Не вгляділа, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і

Не пустое развлеченье
Привлекло меня сюда, —
Я — общественное мненье,
Берегитесь, господа!

       Я везде, везде летаю,
       Как по полю мотылек,
       Невидимкой

Месяц ясный, месяц чудный,
Для чего ты светишь мне?
Я не там, где сердцу легко,
Я в далекой стороне.

Были ночи, было время,
Я любил тебя встречать,
Напролет всю ночь

Ой не цвісти калиноньці
    В зеленім гаї,
Не гуляти козакові
    У ріднім краї.

Ішов козак дорогою
    Не в Крим, не по сіль,
Зустрілася пригодонька —
    Вдовина

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його

Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно

Бурмило Кундель вирвався на луг —
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить —
Назустріч Вовк

В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк

Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він

Ой лишенько, бабусенько,
Серденько болить!
Навчіть мене, голубонько,
Що йому робить?
Куди гляну — серце в’яне:
Красен божий світ,
Бринять всюди паняночки,
Як королів

Земляче коханий,
Наш голубе сивий,
Тобі наш привіт!
До правди прихильний,
Прожив ти на світі
Півсотеньки літ.
    На рідному полі
    Співучую долю
    Вподобав ти

У вишневому садочку,
Під вербою, в холодочку,
         Щоб лихо прогнать,
І щоб долю звеселити,
Заходились наші квіти
         Весілля гулять.
Не було б таких

У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у

На муріжку, серед двора,
Гуляла дітвора;
Гостинчики переглядала,
Що матінка понадавала.
— Нум у ведмедика гулять! —
Сусідній Хлопчик став казать.
— Нум, нум! — всі почали