Леонід Глібов

Сидить хитра баба аж на версі граба.
«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба. —
Вловіть мені тую курочку рябую,
А я подарую грушку

Колись давно і десь далеко
Один ледаченький козак
Весь вік прожив, як кажуть, легко,
Бо добре жити так.
Аж і йому поталанило,

Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива, —
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
«На те,

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його

Все говорят, что бледен я,
          Что скоро постарел,
Что прежней нет веселости,
          Что ус мой поседел.

Да, я старик не вовремя…
          Уж все мое

Не плач, поет, хоч як там трудно, тяжко буде!
Не плач, не треба сліз твоїх;
Плаксивих дум тепер ніде не люблять люде,
І лишенько чуже — їм сміх.
Всім веселіше жить, коли кругом

Проходят дни печальною чредой,
Все больше, больше их в итоге,
А радостей так мало, боже мой!
И нет конца пустой дороге…

15 липня 1867 рік

Проснется ли печальный день, —
Она весь день, как призрак, бродит;
Наступит ли ночная тень, —
Она всю ночь очей не сводит.

Она глядит безмолвно в даль
Необозримую,

Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись

Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
— Тут,—

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що, — каже, — той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,—
Так друге лихо

На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову, —
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й

День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми

Далеко, посмотришь,
Небо голубое,
Но душе там что-то
Светится родное.
Шибко полетел бы,
Словно сокол вольный, —
Но вокруг посмотришь —
Сердцу жаль и больно.
Да

Незнакомку мою встретил я только раз —
И в шумящей толпе след простыл,
Но чарующий взгляд ее пламенных глаз
В твердой памяти я сохранил.

Пара черных очей в сонме глаз

Простите мне… Я виноват пред вами…
Я с вами как-то раз заговорил, —
Но речью робкою, несвязными словами
Вас потревожил, рассердил…
На речь мою вы мне не отвечали,—
Но видно было

Кони мчалися быстрой стрелой,
Только снег под санями скрипел;
Как нарочно, ямщик мой лихой
Все молчал и мне песен не пел.
И все было печально вокруг:
Хоть направо, хоть влево

Как птичка, пробудясь весной,
Покинули вы тишь родную
И полетели в край иной
Рассеять душу молодую.
Как за любимою мечтой,
Моя душа летит за вами
И над долиною чужой
Поет

Жили у гущині глибокого байрака
Страшенний Лев, всесвітній Лис,
Бурлака Вовк і наш Сірко-собака,
Що із села помандрував у ліс
І розбишакою зробився, —
З людьми, чи що, не

Славно было молодою,
      Славно было жить:
Не вздыхала я, не знала
      Ни о чем тужить.

Все дурачилась, резвилась,
      Словно мотылек;
А в груди сердечко билось,