Леонід Глібов

Есть на Руси старинный городок
С песком и грязью неизбежной;
Порою скучен он, как хуторок,
В своей дремоте безмятежной.
И на меня наводит он тоску,
Хоть многим весело

Земляче коханий,
Наш голубе сивий,
Тобі наш привіт!
До правди прихильний,
Прожив ти на світі
Півсотеньки літ.
    На рідному полі
    Співучую долю
    Вподобав ти

Уж солнце давно за горами,
Ночная сошла тишина;
Усыпалось небо звездами,
И полная встала луна.
Она, из-за гор выступая,
Лучами сады серебрит
И, гордо на небе сияя,
В

Отчего, скажите мне,
Тихо ль все кругом,
Что-то беспокоится
В сердце молодом?

Отчего, скажите мне,
Я грущу без вас?
Отчего мне кажется
Целым годом час?
Отчего

У полі тихому жив у норі Хом’як;
На самоті скучав він, неборак!
Подивиться кругом — багато поля
Комусь дала щаслива доля;
І глянуть весело, і любо походить,
Не те що у норі

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не

У одному селі була
Весела Баба Шелестиха.
— Аби я добренько жила,
А більш копи не буде лиха! —
Шуткуючи було і скаже, і моргне. —
Дивіться на мене!
Всім весело, як Шелестиха

У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком

Чуть погаснет денек
И зажжется заря,
Выхожу я одна
Друга милого ждать.

Долго жду я его,
Пока месяц зайдет, —
А дружка моего
Не видать, не слыхать…

Иль погиб он

Светит месяц над могилой,
    Все вокруг молчит,
Только листьями уныло
    Тополь шелестит.
Кто в могиле одинокой
    Сном покойным спит?
Может быть, страны

Лес хоть крадет, но в тени —
     Вразумительно;
Поле видит,— а ни-ни, —
     Поучительно.
«Ничто не вечно под луною», —
     Сказал один мудрец.
«Не церемонься, мол, с

В небесах родного юга
Ночка была темная;
На дворе шумела вьюга —
Гостья неспокойная.
       Тучи шли на юг привольный
       С севера холодного…
       Им завиден сон

Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде —
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже

Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно…
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: — Квак та квак!
Чом

Раз Жаба вилізла на берег подивиться
Та й трошечки на сонечку погріться.
Побачила Вола
Та й каже подрузі тихенько
(Вигадлива була!):
— Який здоровий, моя ненько!
Ну що,

Стояв високий Дуб серед долини
І гордовито всюди поглядав.
Сміявся він з тоненької Лозини
І так їй раз сказав:
— Яка химерна ти, нікчемная Лозина!
Твій батько Верболіз

Далеко, посмотришь,
Небо голубое,
Но душе там что-то
Светится родное.
Шибко полетел бы,
Словно сокол вольный, —
Но вокруг посмотришь —
Сердцу жаль и больно.
Да

І знов прийшла весна-красна,
І знов зазеленіло поле,
І розвилась верба рясна…
Чом ти не розцвітаєш, доле?
Чого така ж, як і торік,
Ідеш похила, невесела,
Мов подорожній

Летить голуб понад полем,
Спочинку не має,
І долини, і діброви,
І луги минає.

Ні в садочку вишневому,
Ні в лісі густому
Не живеться, не сидиться
Йому,

На небі ніч, і всюди ніч чорніє,
І місяць десь в далекім небі спить…
Чого ж квилить душа і серце мліє?
І ніч мовчить, і все кругом мовчить.

Не знає ніч, що діялось учора,
Не