Леонід Глібов

Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший,

Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насіяла Васильків цілий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,
Пишається, неначе пан.
І просторікать заходився:
— Ой

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і

На небі ніч, і всюди ніч чорніє,
І місяць десь в далекім небі спить…
Чого ж квилить душа і серце мліє?
І ніч мовчить, і все кругом мовчить.

Не знає ніч, що діялось учора,
Не

Ой лишенько, бабусенько,
Серденько болить!
Навчіть мене, голубонько,
Що йому робить?
Куди гляну — серце в’яне:
Красен божий світ,
Бринять всюди паняночки,
Як королів

Желали вы моих стихов,—
Беру перо — и начинаю.
Но что сказать — увы! Не знаю:
Душа молчит, в устах нет слов.
Но так и быть: скажу, что знаю…
Хочу признаться вам тотчас,
Что

Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

1891 рік

«Я таке, що всякий знає,
Бо на мене світ увесь
Ласо дуже поглядає», —
Обізвався хтось і десь.
«Кращі, може, є від тебе, —

«Глянь на мене, вітрику, чи гарно
               прибралась?
Рано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Чому ж

«Ой я бідна удовиця, —
Стала хникать жалібниця, —
Он калина, — їй не так!
Кажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,

Гордовиті городяне,
Роботящії селяне
Однаково люблять їх.
Шапку скине, хто зустріне,
Є багато — щастя плине
На розумних і

Есть у меня букет чудесный,
Всего в нем только три цветка:
Горошек белый да две розы
Над ним склонилися слегка.

И я люблю букет заветный…
И сам не знаю отчего, —
Но каждый

Волга, Волга-река,
Ты быстра, широка,
Я люблю твои песни родные!
Ты напомнила мне
О родной стороне,
Ты напомнила дни молодые.

И, как волны твои,
Дни летели мои,
И,

Цветочек мой, бесценный, ненаглядный!
Ты цвел среди родных и милых мне полей!
И я люблю, страдалец безотрадный,
Воспоминать с тобой о родине моей.

В прощальный час, с горючею

Добрая Муза у мене одна.
Знаєте, діти, що шепче вона,
Вірна, прихильна і давня дружина?
«Отчину жалуй, вважай на добро;
На тобі,

Таку брехеньку мелють нам:
Е всюди щастя — тут і там,
Та де шукати — не вгадаю;
Я і на ярмарку питав —
Ніхто по правді не

Ясне сонечко, втомившись,
Спустилось за гори.
Ніч надворі, небо всюди
Уквітчали зорі.
Із дуброви місяць повний
Пишно випливає;
У вишневому садочку
Соловей

Тече, шумить Дніпро славний,
Дорога весела:
Луги, піски, ліси, гори,
Городи і села.
Городище стоїть вище,
А Власівка нижче;
Чого мені в Городище?
У Власівку ближче.
В

Я полюбил ее одну чистосердечно,
Как утро ясное желаемого дня,
Без увлечений, без страстей недолговечных,
Без баснословного и глупого огня.
Нет, я люблю ее так тихо, так

В глазах ее чудных, могучих и ясных
           Я сердце свое схоронил,
И много надежд и желаний прекрасных,
           И все, чем дышал я и жил.
Мы не были вместе,— быть вместе не