Леонід Глібов

Добрая Муза у мене одна.
Знаєте, діти, що шепче вона,
Вірна, прихильна і давня дружина?
«Отчину жалуй, вважай на добро;
На тобі,

Выхожу с тоскою неизбежной;
От ворот обычный путь идет;
Страж храпит под лавкой безмятежно,
Где-то пес зевает во весь рот.
Огонек чуть блещет, догорая
На столбе в разбитом

Мою Дульцинею люблю я сердечно,
Немножко с желаньем нескромным, конечно,
       Но это еще не беда, —
А вот что досадно — что мучаюсь даром,
Что страсть-то моя, запылавши

Земляче коханий,
Наш голубе сивий,
Тобі наш привіт!
До правди прихильний,
Прожив ти на світі
Півсотеньки літ.
    На рідному полі
    Співучую долю
    Вподобав ти

Простите мне… Я виноват пред вами…
Я с вами как-то раз заговорил, —
Но речью робкою, несвязными словами
Вас потревожил, рассердил…
На речь мою вы мне не отвечали,—
Но видно было

Жили у гущині глибокого байрака
Страшенний Лев, всесвітній Лис,
Бурлака Вовк і наш Сірко-собака,
Що із села помандрував у ліс
І розбишакою зробився, —
З людьми, чи що, не

Летить голуб понад полем,
Спочинку не має,
І долини, і діброви,
І луги минає.

Ні в садочку вишневому,
Ні в лісі густому
Не живеться, не сидиться
Йому,

Раз Жаба вилізла на берег подивиться
Та й трошечки на сонечку погріться.
Побачила Вола
Та й каже подрузі тихенько
(Вигадлива була!):
— Який здоровий, моя ненько!
Ну що,

Із-за гори місяць ясний
На луг поглядає;
Край берега дівчинонька
Тихо походжає.

Вона ходить, як зіронька,
По темногу лугу
І співає-розважає
Дівочую тугу:

— Де

Проснется ли печальный день, —
Она весь день, как призрак, бродит;
Наступит ли ночная тень, —
Она всю ночь очей не сводит.

Она глядит безмолвно в даль
Необозримую,

Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

1891 рік

Я не узнала в жизни горя,
Не изменяло счастье мне…
Чего ж душа моя томится,
Как в непонятно страшном сне?

Есть неразгадное мгновенье:
Хоть грустно мне, но я пою,—
И

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його

День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми

У одному селі була
Весела Баба Шелестиха.
— Аби я добренько жила,
А більш копи не буде лиха! —
Шуткуючи було і скаже, і моргне. —
Дивіться на мене!
Всім весело, як Шелестиха

Волга, Волга-река,
Ты быстра, широка,
Я люблю твои песни родные!
Ты напомнила мне
О родной стороне,
Ты напомнила дни молодые.

И, как волны твои,
Дни летели мои,
И,

Эх, зима, зима
Белолицая,
Ты холодная,
Ты морозная!
Не боимся мы
Твоих холодов:
Мы ведь русские,
Мы привычные!
Если есть мороз —
Веселее нам
По полю

Ретив мой конь, силен мой конь,
В его глазах горит огонь;
Он взрос в широком чистом поле,
Гуляя, фыркая по воле.

Красив мой конь и под седлом
В узде, облитой

Всю ночь сквозь узкое окно
      Гляжу я в дальний путь;
А безответная печаль,
      Как камень, давит грудь.

Есть сторона, уже давно
      Покинул я ее…
Там круг

Питалися хлопці старого Остапа:
«Дідусю наш милий! Скажи, лишень, нам —
Ти в світі нажився, всього надивився
По селах далеких, чужим городам…
З якої причини, відколи ми