Леонід Глібов

Цветочек мой, бесценный, ненаглядный!
Ты цвел среди родных и милых мне полей!
И я люблю, страдалец безотрадный,
Воспоминать с тобой о родине моей.

В прощальный час, с горючею

Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла, —
На те Біда!
Скрізь її знають — села й города.
Чого вона не

«Глянь на мене, вітрику, чи гарно
               прибралась?
Рано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Чому ж

Друзья! В дорогу уезжая,
Примите пару теплых слов.
В земле славянской кровь родная
Струится от меча врагов…
Врачи, голубчики родные!
Вам предстоят труды иные:
Здесь вы

Люблю тебя, уединенье!
Люблю в безмолвии твоем,
Воспоминая о былом,
Вкушать покой и вдохновенье!
Люблю я бархатные травы,
Луга душистые твои,
Вдали блестящие ручьи
И

Прожити вік — не поле перейти,
Не дощову годину переждати.
Весною нам судилося цвісти,
А восени вже треба старувати.

На довгій ниві нашого життя
Трапляються бадиллячко і

Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший,

Заря потухает; прохладною ночью
       Покроется мир в тишине.
Я помню, такой же был вечер прекрасный
       В далекой моей стороне.

Но было тогда мне легко и

У вишневому садочку,
Під вербою, в холодочку,
         Щоб лихо прогнать,
І щоб долю звеселити,
Заходились наші квіти
         Весілля гулять.
Не було б таких

Нічка тиха Україну
Одвідать прийшла,
У садочок до калини
Гостей привела.
    Стояв козак з дівчиною:
    «Ох, — каже, — біда!
    Люблю тебе, як рибоньку
    Холодна

— Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! —
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав. —
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні,—
Аж

Соловей, соловей,
Наш залетный певец!
Как ты жил, что видал
На чужой стороне?

Так ли любят тебя
И за морем встречать?
Так ли любят и там
Слушать песню твою?

Уж

Опять ты предо мною, любимая звезда,
Опять ты, ясная, по-прежнему явилась.
Но отчего ж во мне нет прошлого следа,
Зачем же я с тоской так рано подружилась?

Зачем, моя звезда,

Уж погасал июльский день.
Казак, вздев шапку набекрень,
Тихонько ехал на чужбину,
В душе кляня свою судьбину.

А за селом невдалеке,
На невысоком бугорке,
В слезах казачка

Ясне сонечко, втомившись,
Спустилось за гори.
Ніч надворі, небо всюди
Уквітчали зорі.
Із дуброви місяць повний
Пишно випливає;
У вишневому садочку
Соловей

Бурмило Кундель вирвався на луг —
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить —
Назустріч Вовк

Лев-дідуган на світі довго жив;
Багато лиха наробив;
На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,
Що при здоров’ї мав!
І ноги трусяться, і очі помутніли —
Зовсім нікчемний

Выхожу с тоскою неизбежной;
От ворот обычный путь идет;
Страж храпит под лавкой безмятежно,
Где-то пес зевает во весь рот.
Огонек чуть блещет, догорая
На столбе в разбитом

Погас учора день,
Заплакав Рік Старенький;
Сьогодні розсвіло —
Сміється Молоденький.

Старенького нам жаль,
А плакать не годиться,
Бо Молоденький Рік
Почне на нас

Не пустое развлеченье
Привлекло меня сюда, —
Я — общественное мненье,
Берегитесь, господа!

       Я везде, везде летаю,
       Как по полю мотылек,
       Невидимкой